Замогильні записки

Втiм, народ, який неправильно оцiнив велич подii, що вiдбулася в свiтi матерiальному, правильно оцiнив подiю, що вiдбулася в свiтi моральному; Бастилiя була в його очах трофеем, що знаменував перемогу над рабством: народу здавалося, що вона височiе бiля входу до Парижа, навпроти шiстнадцяти стовпiв Монфокона, як шибениця для його свобод [16 - П’ятдесят два роки по тому у Францii зводять п’ятнадцять нових бастилiй, щоб задушити свободу, в iм’я якоi зрiвняли iз землею першу Бастилiю.]. Зрiвнюючи iз землею твердиню держави, народ сподiвався скинути вiйськове ярмо i взяв таемне зобов’язання замiнити армiю, яку вiн розпустив: усiм вiдомо, якi чудеса сотворив народ, що став солдатом.

‹Подальший розвиток Революцii влiтку-восени 1789 року›

12

Мiрабо

Париж, листопад 1821 року

Залучений завдяки безладному способу життя i мiнливостям долi в найзначнiшi подii i змушений зiткнутися на своему шляху iз запеклими злочинцями, грабiжниками та авантюристами, Мiрабо, трибун аристократii, депутат демократii, сполучав у собi риси Гракха i Дон Жуана, Катiлiни i Гусмана де Альфараче, кардинала де Рiшелье i кардинала де Реца, розпусника епохи регентства i дикуна епохи Революцii; крiм того, в ньому було щось i вiд Мiрабо, вигнаного флорентiйського роду, який не забував тi палаци-фортецi i тих великих бунтiвникiв, що iх прославив у своiй поемi Данте; рiд цей звив собi гнiздо у Францii, i республiканський дух середньовiчноi Італii, об’еднавшись iз феодальним духом нашого середньовiччя, породив плеяду людей неординарних.

Потворнiсть Мiрабо, що наклалася на властиву його родовi красу, уподiбнила його могутньому героевi «Страшного суду» Мiкеланджело, спiввiтчизника Аррiгеттi. Глибокi вiспини на обличчi оратора нагадували слiди опiкiв. Здавалося, природа вилiпила його голову для трону або для шибеницi, виточила його руки, щоб душити народи або викрадати жiнок. Коли вiн струшував гривою, дивлячись на юрбу, вiн зупиняв ii; коли вiн пiднiмав лапу й показував кiгтi, розлючений простолюд кидався врозтiч.

Мiрабо вдався у батька i дядька, якi, як Сен-Сiмон, мимохiдь накидали безсмертнi сторiнки. Йому поставляли тексти для промов: вiн брав з них тiльки те, що мiг засвоiти його розум.