Тартарен Тарасконський

Однак дiвчина не почула, що вiн звертаеться до неi: вона впiвголоса, але жваво гомонiла незнайомою альпiнiстовi, м’якою й приемною на слух мовою з двома молодиками, якi сидiли обабiч неi. Дiвчина раз у раз нахилялася до своiх спiврозмовникiв. Над ii малесеньким прозорим рожевим вушком блищали в свiтлi люстр бiлявi кучерики… Хто ця дiвчина: полька, росiянка, норвежка?… Бо ж вона, безперечно, з пiвнiчних краiв… Тут йому мимоволi згадалася пiсенька його рiдного пiвдня, i вiн спокiйнiсiнько заспiвав:

Пiвночi зiрнице,

Хай, графине, знов

Снiг срiблом ясниться,

Золотом – любов.

Усi повернулися до нього: чи вiн, бува, не зсунувся з глузду? Вiн почервонiв i встромив очi у свою тарiлку, стрепенувшись лише на мить, щоб вiдштовхнути подану йому священну компотницю.

– Знову чорнослив!.. Та нi за що в свiтi!..

Це вже було занадто.

Усi засовали стiльцями. Академiк, лорд Чiпiндейл (?), боннський професор та iншi знаменитостi з табору чорносливникiв пiдвелися i на знак протесту вийшли з iдальнi.

А за мить покинули iдальню й рисники, бо альпiнiст так само рiшуче вiдсунув од себе компотницю з рисом.

Нi рис, нi чорнослив!.. Що ж тодi?…

Усi рушили до дверей, i було щось моторошне в цьому мовчазному походi задертих носiв та погордливо стиснутих вуст, а бiдолашний альпiнiст, який саме заходився краяти на скибочки хлiб, щоб умочати його в страву (звичай його краю), залишився сам-самiсiнький у величезнiй, залитiй свiтлом iдальнi, придавлений тягарем загальноi зневаги.

Друзi моi, не зневажайте нiкого! Зневага – це козир у руках вискочнiв, позерiв, бридiiв i дурнiв, личина, за якою ховаеться нiкчемнiсть, а часом i ницiсть, яка приховуе вiдсутнiсть розуму, власноi думки й доброти. Всi горбанi сповненi зневаги, всi кирпатi морщать i гнуть свою кирпу перед тими, хто мае рiвний нiс…

Добрий альпiнiст це знав. Йому вже перевалило за сорок, вiн уже переступив через «критичне роздорiжжя» i був тепер у тiй порi, коли людина пiдбирае i знаходить чарiвний ключ, що вiдмикае дверi життя до самiсiньких його глибин, дверi, за якими вiдслоняеться довга оманлива анфiлада; вiн знав собi цiну, знав поважнiсть свого покликання, свого великого iменi, тож анiтрохи не турбувався тим, що думають про нього цi люди.