Тартарен Тарасконський

Не питаючи, кудою йти, щоб нiкого не втаемничувати у свiй план, вiн повернув праворуч, дiйшов до Бабассунських аркад, – алжирськi евреi-крамарi, що, мов павуки, сидiли по кутках своiх брудних крамничок, так i вп’ялися в нього очима, – перетнув Театральний майдан i, проминувши передмiстя, вийшов на Мустафський шлях.

На цьому шляху дiялося щось неймовiрне. Омнiбуси, фiакри, двоколки, хури, величезнi вози з сiном, запряженi волами, ескадрони африканських стрiльцiв, табуни малесеньких осликiв, негритянки, якi продавали коржi, повози з ельзаськими переселенцями, кiннотники в червоних плащах… Усе це, галасуючи, горлаючи, спiваючи, сурмлячи, сунуло в хмарах куряви помiж двома рядами халуп, бiля яких стояли, розчiсуючи коси, високi маонки, помiж шинками, повними солдатiв, помiж м’ясними крамницями й шкуродернями.

«Ото вже набалакали менi про той Схiд! – подумав великий Тартарен. – Та тут теркiв iще менше, нiж у Марселi».

Раптом вiн побачив чудового верблюда – довгоногого, надутого, мов iндик. Серце в Тартарена закалатало.

Ось i верблюди! Отже, й леви недалечко…

І справдi – незабаром вiн побачив цiлу юрбу мисливцiв на левiв, якi з рушницями за плечима крокували йому назустрiч.

«Боягузи! – розминаючися з ними, подумав наш герой. – Боягузи! Йти на левiв отакою зграею, та ще й з собаками!»

Вiн i в головi собi не покладав, що в Алжирi можна полювати на щось iнше, крiм левiв…

Проте цi мисливцi мали такий добродушний вигляд – вигляд торговцiв, що вже вiдiйшли вiд справ, – а в полюваннi на левiв iз псами на шворках та з ягдташами, якi висiли в мисливцiв на поясах, було щось таке патрiархальне, аж Тартарен не витримав i спитав з великою цiкавiстю:

– Ну що, друже, добре пополювали?

– А чого ж, – вiдповiв той, боязко позираючи на грiзний обладунок нашого героя.

– Багато вполювали?

– Чималенько! Дивiться!

Алжирський мисливець показав на свiй ягдташ, напхом напханий кролями та бекасами.

– Як?! У ягдташi?… Ви складаете iх у ягдташi?!

– А куди ж iх iще складати?

– То, виходить, вони зовсiм маленькi?

– Є малi, е й бiльшi, – вiдповiв мисливець.

Вiн квапився додому i, наддавши ходи, наздогнав своiх товаришiв.

Безстрашний Тартарен стояв посеред дороги, отетерiвши з невимовного дива. Тодi сказав собi: «Таж вони менi баки забивають, та й годi! Нiчого вони не вполювали!» – i знову рушив уперед.

Будинкiв на шляху чимдалi рiдшало, людей ставало чимдалi менше. День хилився до вечора, сутiнки густiшали.