Тартарен Тарасконський

Кав’ярнi, ресторани, широкi вулицi, чотириповерховi будинки, невеличкий майдан з макадамовою брукiвкою, де духовий оркестр грав польки Оффенбаха, а за столиками сидiли чоловiки, пили пиво i iли пампушки, де гуляли дами, лоретки, офiцери, солдати, знову офiцери – леле, скiльки iх тут! – i жодного тобi терка… Єдиний терок – це вiн, Тартарен… Проминаючи майдан, наш тарасконець навiть знiяковiв – адже всi звернули на нього погляди. Оркестр замовк, i оффенбахiвська полька зависла в повiтрi.

З двома рушницями за плечима, з револьвером при боцi, суворий i величний, як Робiнзон Крузо, Тартарен простував повз увесь цей люд; проте коли вiн увiйшов у готель, сили покинули його.

В номер його внесли на руках, зняли зброю, роздягли… Навiть хотiли послати по лiкаря, та герой наш, ледве торкнувшись головою подушки, захропiв так гучно й лунко, що господар готелю вирiшив не вдаватися до послуг медицини, i всi тихенько вийшли з кiмнати.

IV. Перша засiдка

Коли Тартарен прокинувся, годинник на мiськiй ратушi вибив третю годину. Вiн проспав вечiр, нiч, ранок i добру половину дня. Та що в тiм дивного: за три доби шешья його стiльки натерпiлася!..

«Я – у краiнi левiв!» – ось яка думка сяйнула Тартареновi, коли вiн розплющив очi. І – нiде правди дiти – згадавши, що леви так близько, буквально за кiлька крокiв, сказати б, пiд рукою, i що незабаром вiн зустрiнеться з ними вiч-на-вiч, – брр! – тарасконець зацокотiв зубами й смiливо пiрнув пiд ковдру.

Проте незабаром веселий вуличний гомiн, шовкова синява неба, сонячнi променi, що пестили кiмнату, смачне снiдання, подане в лiжко, розчинене вiкно, що виходило просто на море, – усе це, ще й скроплене пляшкою чудового критського вина, навернуло Тартарена на його звичайний героiчний дух.

Скинувши iз себе ковдру, вiн вигукнув: «На левiв! На левiв!» – i хутко вдягнувся.

Вiн надумав ось що: тихцем податися з мiста в пустелю, дочекатися ночi, сiсти в засiдку i – пах-пах! – у першого-лiпшого лева… А вранцi повернутися в готель, поснiдати, прийняти привiтання вiд алжирцiв i послати вiзок по вбитого звiра. Наш герой швиденько озброiвся, завдав собi на спину похiдний намет – довга жердина стримiла в нього над головою – i вийшов на вулицю, хоч-не-хоч випростаний, мовби проковтнувши кiлок.