Енн із Зелених дахів

У мене завжди бiгають мурашки по шкiрi, коли я бачу потворних бiлих личинок, якi повзають в грядках огiркiв. Я iх терпiти не можу.

? О, я не думаю, що це можна порiвнювати. Чи ви думаете, що можна? Здаеться, не мае нiчого схожого мiж личинками i Озерами Мерехтливих Вод, чи не так? Але чому iншi люди називають цей ставок ставком Баррi?

? Я думаю, тому що мiстер Баррi живе там у своему домi. Садовий Узвiз – так називаеться це мiсце. Якби не було тих великих кущiв позаду нього, ти б побачила Зеленi Дахи. Але ми повиннi проiхати через мiст i кiльцевою дорогою, а це десь з пiвмилi.

? А е у мiстера Баррi маленькi дiвчатка? Ну, не так щоб дуже маленькi – мого вiку?

? У нього е дочка, приблизно одинадцяти рокiв. Їi звуть Дiаною.

? О! – промовила вона з глибоким зiтханням. – Яке прекрасне iм'я!

? Я в цьому не упевнений. Є щось страшенно язичницьке в цьому iменi, як менi здаеться. Я б вiддав перевагу iменi Джейн або Мерi або будь-якому iншому розумному iменi. Але коли Дiана народилася, у них жив учитель, i вони запропонували йому вибрати iм'я, так вiн i назвав ii Дiаною.

? Шкода, що не було такого учителя, коли я народилася. О, ми вже на мосту. Я мiцно закрию очi. Я завжди боюся переiжджати через мости. Я не можу змусити себе не думати, що, можливо, коли ми доiдемо до середини, вiн складеться, як складаний нiж i прищемить нас. Тому я закриваю очi. Але я завжди вiдкриваю iх на серединi. Тому що, якби мiст ДІЙСНО руйнувався, то я хотiла б БАЧИТИ, як вiн руйнуеться. З яким веселим гуркотом вiн це робить! Менi завжди подобався такий гуркiт.

Хiба це не здорово, що е стiльки речей у цьому свiтi, якi можна любити? Ми вже проiхали, тепер я озирнуся назад. Добранiч, дороге Озеро Мерехтливих Вод. Я завжди бажаю добранiч речам, якi люблю, як i людям, я думаю, що iм це подобаеться. Ця вода немов посмiхалася менi.

Коли вони проiхали наступний пагорб, за поворотом Метью сказав:

? Ми досить близько вiд будинку. Зеленi Дахи онде.

? О, не кажiть менi, – вона перервала його, затамувавши подих, вхопившись за його пiдведену руку i, закривши очi, щоб не бачити, куди вiн показуе.

 – Дозвольте менi припустити. Я упевнена, що вгадаю.

Вона розплющила очi i подивилася навкруги. Вони були на вершинi пагорба. Сонце вже сiло, але околицi були все ще виднi в м'якому пiсля заходу сонця свiтлi. На заходi темний церковний шпиль височiв на тлi помаранчевого неба. Нижче була невелика долина, а за нею – м'який похилий схил з акуратними фермами, розкиданими по ньому.