Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Проте пiти без дозволу Дарки вiн не мiг, не смiв. Це було звичайне «джентльменське» виконання обов'язку.

Близько пiв на шосту навпроти обмiнки зупинилася бiла «Лада», з неi вийшов чоловiк рокiв п'ятдесяти в окулярах, у шкiряному пальтi.

– Вiдiйдiть од вiконця! – сказав вiн суворо Тарасовi.

– З якоi речi? – обурився Тарас.

– Тарасе, вiдiйдiть, – iз обмiнки долинув голос Дарки. – Це Орест Васильович, вiн мене вiдiмкне!

Тарас зробив кiлька крокiв убiк. Простежив за чоловiком в окулярах.

– Ну от, тепер усе добре, – мовила до Тараса Дарка, яка несподiвано виявилася поруч нього разом iз змiнником. На вигляд вона була невисока, мiнiатюрна, приваблива.

– То, може, вас додому пiдвезти? – запропонував Тарас.

Дарка кинула погляд на чоловiка, що приiхав на «Ладi», якийсь час барилась iз вiдповiддю, але потiм заперечливо хитнула головою.

– Орест Васильович краще дорогу знае.

Вона кивнула на прощання, сiла в бiлу «Ладу», i понесла ii машина кудись удалину порожньою вулицею.

Пiднiмаючись на свiй другий поверх втомленою ходою, задумливий Тарас ледве не наступив на п'яту сходинку. В останню мить вдалося йому з останнiх сил податися вперед усiм тiлом i перенести праву стопу на наступну, шосту сходинку.

Вже крiзь сон вiн почув iз радiоточки звуки гiмну. На обличчi усмiшка з'явилась. І навздогiн думка пролетiла про iхню з Даркою схожiсть – обое ж лягали спати дуже втомленими й рано-вранцi. А значить, обое спали мiцно.

За вiкном уже щосили вирувало життя, гуркотiли вантажiвки, машини. Стукали по тротуару пiдошви дешевих черевикiв. Мiсто ожило i видавало тисячi звукiв, не здатних проникнути в глибокий сон Тараса.

Роздiл 13

Далеко за пiвнiч Алiк йшов по Замарстинiвськiй до себе додому, на свiй особистий, маленький i затишний край мiста Львова, де в дворику, який вiн дiлив iз п'ятьма повними та неповними сiм'ями, не було жодного собаки. Вiдсутнiсть собак дозволяла приходити додому в будь-який час, не тривожачи нi тишу, нi сон сусiдiв.

Настрiй був легкий i романтичний.