Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Шапочка удавано-суворо насуплюе брови й не дивиться на мене. На стiнi й портьерах останнi промiннi сонця.

В вiтальню входить повна, буйна дама з таким величезним бюстом, що, здаеться, вона може бути мамкою цiлоi роти солдат. Але голова в неi невеличка й лице приемне з твердими рум’яними щоками i маленькими, живими, дуже чорними оченятками. Волосся гладенько-гладенько зачесане й лежить на потилицi гулькою. Дама усмiхаеться доброю, привiтною усмiшкою й жене свiй бюст просто на мене.

– От вiн! – суворо кивае на мене Шапочка.

 – Маете! Можете знайомитись!

І поглядае на нас з-пiд лоба.

Дама подае коротеньку грубу руку й оживлено говорить:

– Дуже приемно познайомитись. Я ваша прихильниця. Просто захоплена вашою настiйнiстю…

І щиро, одверто смiеться. Я потискую ii руку й також смiюсь весело та легко. За нею пiдходить лисуватий добродiй з черевцем, пукатими, як у вiвцi, очима, горбатим носом i пухкими, червоними губами. Вiн обома руками душить мою руку й, будучи нижчим вiд мене, дивиться до мене вгору.

При цьому, чи вiд надмiрноi ввiчливостi, чи пустуючи, вiн перехиляеться й занадто одтопiрчуе зад.

– Чаю хочете? Ходiть, дам вам чаю з рожевим варенням! Любите рожеве варення? – говорить дама злегка одривисто. У неi, я помiчаю, рот весь час злегка роззявлений; мабуть, в неi астма.

Ідемо в iдальню. Лисуватий добродiй, себто Семен Семенович Шипун, обнявши Шапочку за стан, щось шепоче iй, близько прихиливши до неi цапине лице. Шапочка, мабуть, соромиться, бо вириваеться, витягае до Семена Семеновича губи, як то роблять дiти до поцiлунку, прижмурюе очi й хитае з боку на бiк головою.

– Ах, який здогадливий! – каже вона голосно.

Я думаю, що вони про мене балакають, i соромливiсть Шапочки приемна менi. Взагалi, я почуваю себе надзвичайно легко i спокiйно з ними.

Вузька, висока кiмната; над столом лампа з величезним шовковим абажуром: стiльцi з рiвними, високими спинками, стiльцi, на яких сидиш, як у фотографа; в глибинi якiсь шафи, столики, канапки. Все дуже сiмейно, поважно, зручно.

На столi сила ваз з тiсточками, вареннями, сушеними овочами; все, видно, свого виробу. Я дивлюсь на маснi, дуже червонi губи Семена Семеновича й думаю, що вiн повинен умiти добре попоiсти й випити.

Вiн пiдсаджуеться до мене й не то насмiшкувато, не то з великим спiвчуттям питае:

– Скажiть, будь ласка, а вам часом не було трошки нудненько там?

Замiсть мене вiдповiдае Марiя Пилипiвна:

– Не суди, серденько, по собi! Нудно, коли робиш щось без мети.