Книга Джунглів (збірник)

) – О, та ще й узявся смоктати разом з усiма! То он яке воно, людське дитя! Яка б то вовчиця могла похвалитися, що мае серед своеi малечi людську дитину?

– Я чув, таке колись бувало, тiльки не в нашiй Зграi i не за моеi пам’ятi, – сказав батько-Вовк. – Шерстi на ньому немае, i я мiг би його вбити одним махом. Та ба – вiн мене не боiться!

При входi в печеру стало темно – велика кутаста голова i шия Шер-Хана затулили отвiр. За ним верещав Табакi:

– Пане, пане, вiн побiг сюди!

– О, яка честь – до нас навiдався Шер-Хан! – мовив батько-Вовк, грiзно зблиснувши очима.

 – Чого бажае Шер-Хан?

– Вiддай мою здобич! Людський вилупок сховався тут, – оголив iкла Шер-Хан. – Його батьки втекли. Вiддайте дитину менi.

Шер-Хан, як i казав батько-Вовк, стрибнув через вогнище дроворуба, ненароком обпiк лапи i розлютився. Проте батько-Вовк дуже добре знав, що вхiд до печери для тигра завузький. У тому мiсцi, де Шер-Хан стояв зараз, вiн не змiг би навiть ворухнути лапою. Йому було нiде розвернутись, як неборацi, котрий надумав битись у дiжцi.

– Вовки – вiльний народ, – сказав батько-Вовк. – Вони слухаються тiльки свого ватажка, а не якогось там смугастого людожера. Людська дитина належить нам. Якщо захочемо, то самi ii вб’емо.

– «Захочемо!» А менi що з того? Клянуся буйволом, якого я вполював, я не буду стовбичити бiля вашого смердючого кубла i випрохувати те, що i так мое за правом! Це кажу я, Шер-Хан!

Ревiння тигра вiдлунила печера. Мати-Вовчиця, вiдкинувши вiд себе вовченят, рвонулася вперед, i ii очi, що сяйнули у пiтьмi двома зеленими вогниками, стрiлися з червонястими очима Шер-Хана.

– А я, Ракша (Чортиця), кажу тобi: людське дитинча мое, Лан-грi, i лишиться в мене! Нiхто його не вб’е. Воно житиме i полюватиме у Зграi, разом з усiма! Гей, ти, мисливцю на голих дiтлахiв, рибожере, жаб’ячий глитаю, – настане час, i вiн вистежить тебе! А тепер геть звiдси – бо, клянуся оленем, якого я вполювала (а я не вживаю стерва), ти полетиш до дiдька, кульгаючи на всi чотири лапи, обсмалений лiсовий покидьку! Геть звiдси!

Батько-Вовк дивився на неi iз захватом.

Вiн уже призабув тi часи, коли змагався за свою Вовчицю в чесному бою з п’ятьма вовками, – тi часи, коли вона полювала у Зграi i недаремно мала прiзвисько Чортиця. Шер-Хан не боявся батька-Вовка, та з Вовчицею стати на герць не посмiв: знав, що перевага на ii боцi й вона битиметься не на життя, а на смерть.