Книга Джунглів (збірник)

 – Невже йому мало усiлякоi дрiбноти та жаб у болотi, що його потягло на людське м’ясо, та ще й на наших угiддях?

Закон Джунглiв, який завжди передбачливий, дозволяе звiрам вистежувати людей лише тодi, коли вони навчають свою малечу полювати на здобич. Але навiть тодi звiр не може вбити людину в тих краях, що iх обжила зграя чи його сiм’я. Пiсля загибелi людини з’являються бiлi люди на слонах, з рушницями i юрми темношкiрих людей з гонгами та смолоскипами; i тодi усiм звiрам у джунглях буде скрутно. А ще звiрi знають, що людина – найбiльш слабке та безпорадне створiння з-помiж усiх, i поважному мисливцю не годиться ii чiпати.

Ричання стало гучнiшим i завершилося оглушливим «А-р-р!» – так тигр сповiщае, що готовий до нападу.

Потiм почулося озвiрiле виття, не таке, як зазвичай у тигра.

– Спiймав облизня, – мовила мати-Вовчиця. – Ти диви!

Батько-Вовк майнув на розвiдини i неподалiк вiд печери почув розлючений рик Шер-Хана, що шарудiв у заростях.

– Цей дурило обпiк собi лапи! З дурного розуму стрибонув у вогнище дроворуба! – пхикнув батько-Вовк. – А за ним i Табакi.

– Хтось лiзе сюди, – сказала мати-Вовчиця, нашорошивши одне вухо. – Пильнуй.

У заростях почувся тихий шурхiт, i батько-Вовк присiв на заднi лапи, готуючись до стрибка. І якби хтось цiеi митi подивився на нього, то побачив би найбiльше диво – як вовк завмер посеред стрибка. Вiн кинувся наперед, iще не бачачи, на що кидаеться, i раптом укляк на мiсцi.

– Людина! – прогарчав вiн. – Людське дитинча! Поглянь!

Перед ним, схопившись за нахилену до землi гiлку, стояв голiсiнький смаглявий малюк, що ледь навчився ходити, – малесенька, нiжна жива грудочка. Такоi дитини ще нiколи зроду нiхто не бачив уночi та ще й бiля вовчого лiгва. Малюк подивився в очi батьковi-Вовку i засмiявся.

– Ти диви, людське дитинча! – подивовано сказала мати-Вовчиця.

Вовк зазвичай носить своiх вовченят у пащi, тому вiн може, коли треба, взяти в зуби яйце i не розчавити його; i хоча зуби батька-Вовка ухопили за спину малюка, коли вiн поклав дитину мiж вовченятами, на шкiрi не лишилося й слiду.

– Яке ж воно малесеньке! Голе, а таке хоробре! – лагiдно мовила мати-Вовчиця. (Малий пробирався мiж вовченятами ближче до ii теплого пiдчерев’я.