Книга Джунглів (збірник)

Мене звати Людське Дитя! Пильнуй мiй шлях!..

Останнi слова вiн вигукнув уже в повiтрi, але Чиль кивнув йому i, злетiвши у височiнь, перетворився на малесеньку цятку в небi. З висоти вiн пильно стежив, як гойдаються вiти дерев, по яких мчали викрадачi Мауглi.

– Далеко не втечуть, – глузливо мовив вiн до себе. – Мавпи нiколи не доводять до кiнця жодноi задумки. Вони завжди вигадують щось новеньке, цi Бандар-логи. І цього разу, коли я не слiпий, вони матимуть чимало клопотiв: Балу – не курчатко, а Багiра, наскiльки я знаю, полюе не лише на кiз.

Вiн спокiйно ширяв у повiтрi, розпростерши крила i пiдiбгавши пiд себе кiгтi, i чекав. А Багiра i Балу тим часом не тямилися вiд гнiву й туги. Багiра вилiзла на дерево так високо, як не вилазила ще нiколи, але тонке гiлля ламалося пiд ii тягарем, i вона зiсковзнула вниз, та ще й набила собi кори в пазурi.

– Чому ти не попередив Мауглi? – гримнула вона на бiдолашного Балу, що незграбно бiг пiдтюпцем, сподiваючись наздогнати мавп. – Нащо так лупцювати дитину, коли ти ii не застерiг?

– Швидше! Мерщiй! Може, ми ще доженемо iх! – вiдсапувався Балу.

– Коли будемо отак плентатись? Поранена корова й то бiгла б швидше. Слухай, навчителю Закону, мучителю дiтлахiв, якщо ти будеш отак трюхикати далi, то ще трохи – й луснеш. Краще сядь i подумай! Треба щось вирiшувати. Зараз уже пiзно за ними гнатись. Вони можуть пожбурити Мауглi на землю, якщо ми пiдiйдемо надто близько.

– Арала! Вау-у! Може, вони вже справдi кинули хлопця на землю, бо стомилися його нести! Хiба можна вiрити Бандар-логам? Посадiть кажана менi на голову! Годуйте мене гнилими кiстками! Вкиньте мене у гнiздо диких бджiл, хай вони мене покусають до смертi, i поховайте мене з гiеною! Я найнещаснiший з усiх звiрiв! Аралала! Ва-ау! Ох, Мауглi, Мауглi, чому я не застерiг тебе вiд Мавпячого Народу, нащо я бив тебе по головi! Може, я вибив у нього з голови найважливiший урок, i малий тепер сам-один у джунглях i забув Заповiтнi Слова!

Балу схопився лапами за голову i з ревiнням захитався туди-сюди.

– Щойно вiн проказав менi всi слова як годиться, – сердито мовила Багiра. – Балу, ти нiчого не пам’ятаеш i не поважаеш самого себе. Що б подумали джунглi, якби я, чорна пантера, отак качалася по землi i верещала, згорнувшись клубком, мов дикобраз Сахi?

– А менi байдуже, що подумають джунглi! Може, хлопець уже загинув!

– Якщо вони не скинули його з дерева заради забави i не вбили, бо вiн iм набрид, то я спокiйна за малого.