Вогненне око

До тих, хто внизу, вiн не мав жалю; для Шмулевича отi пiдтоптанi професори та iстеричнi вчительки були не бiльше, нiж пiдвальнi щури та сопливi полiцаi, вчорашнi селюки, чиi кийки не перевершували iхнiх членiв; вiн не долучався до втраченоi iлюзii цих загнаних у зашмульганих пальтах, перештопаних благеньких сукенках – вони ж давно були посвяченi, бо нишком гортали ксерокопii творiв маркiза де Сада, що краса не врятуе свiт, а, навпаки, розбестить, проте вони iз затятою зверхнiстю напiвбогiв безоглядно вбивали в голови отим висловухим селюкам ще за шкiльними партами: треба так, i анi кроку не руш.

Ось тобi й людська краса. Щось подiбне до легенькоi каталепсii вiдчував Шмулевич, проходячи повз червонощоких бабусь, якi наче зiскочили з обкладинок «барвiнкiв» та «мурзилок», – старушенцii пропонували тоненьким, як глисти, школярикам заправленi опiем шприци й психотропнi таблетки. І Шмулевич мимохiть подумав про майора Балабанова, начальника штабу при ротi писарчукiв – клерка клерком, педофiла педофiлом, «ах, зачем ви ударiлi собачку», Балабанова з тонкими пещеними пальцями, з рiзьбленими тонкими рисами обличчя, напiвпрозорою шкiрою, втомленим поглядом голубих очей, прикритих пухнастими жiночими вiями (од чого Шмулевича зараз вернуло вiд самого спогаду); того Балабанова, постава якого прогиналася балеруном, закоханого в музику Моцарта, Баха, Гайдна; вiн годинами мiг розповiдати про ту чи iншу фугу та що думав на смертному одрi Байрон; полишив геть усе, – високооплачувану штабну службу, обравши дорожчу роботу ката. Щоправда, Шмулевич пробував зрозумiти i Балабанова, й навiть зазирався на тих горiшнiх i нижнiх, спинаючись проти вiтру крутими, кiльцеподiбними, аскаридними маршами Республiканського стадiону, де скрiзь, де тiльки лишалося мiсце, був наклеений плакат хазяiна ринку – добродушного по-кролячому еврейчика. І це бовтання для Шмулевича мало чим вiдрiзнялося вiд порпання в синiх тельбухах мерцiв. На превеликий жаль, свiт для доктора так i не вiдкрився, тiльки призвичаiв до запахiв трупу i формалiну. Йому до пекучоi серпневоi самоти, до жаги чистоi джерельноi склянки води подобалися, вабили, притягували випещенi до золотушного красунi, зiпсутi подихом власноi вроди. Вiн спостерiгав iхнi ламкi постатi з грудьми, з литками, од яких вiяло чужиною, волошками, мигдалем; вони тим сопухом заманювали горбоносих iранцiв, що загризали слину жовтогарячими помаранчами; вiн бачив iхнi вiдбитки в десятках люстер по iнтуристах, втомлених i надмiру збуджених.