Вогненне око

Сходилися вони в розмовах, бо студент технiчного вузу, закинувши креслення, проекти, зачумлений i спiтнiлий, вирячивши червонi вiд безсоння очi, тинявся по мiтингах, що на цей рiк бiльше скидалися на циганський ярмарок, уквiтчаний рiзноколiрними прапорцями; це нагадувало бiльше карнавальну процесiю, що лiнькувато никала з боку в бiк, вигукувала потрiбнi слова «слава слава слава», «ганьба ганьба ганьба», розтiкаючись потiчками по закапелках, сьорбала рiденький чай. Ет, встигнемо, кудись прийдемо… Лишень одинаки, подiбнi до Вiталiя, репетували: «Дiло… Дiло! Дiло! Дiло робити треба.

Справедливостi… Волi…» – проте спiльникiв вiн не знаходив. І ось тут покривджений життям Шмулевич i юний Вiталiй в один голос, не слухаючи один одного, волали з горлянки про ту плекану, очiкувану народом справедливiсть. Зрiзалися одним подихом. Особливо коли Вiталiй чiпляв тему нiжностi й кохання. Часом Шмулевичу – напiввiрменину-напiвеврею – обридала ця дитяча балаканина про жiноцтво, i вiн притьма вертався до кiмнати, умисне не зачиняючи дверей, звiдки перло протухлими кислими оселедцями, квашеною капустою; вiн вертав до своеi безногоi коханки. Стягував з неi протези, одгвинчував колеса на крiслi-каталцi, давлячись словами, волiк на вулицю Вiталiя: «Дивись, вслухайся в те шмаркотiння… думаеш, юшечку з водичкою хлебчуть… Балички гризуть розхитаними зубками. Свобода? Свобода iм – що мертвому припарка… Мало вашоi удавочки цим сучим синам, дочкам сучим на шиi!» – Жовто, мирно мерехтiли вiкна, а Шмулевич розстiбав ширiньку, дрочив прямо на вiкна, вибризкуючи споганене сiм'я на бордюри: «Свiт треба не любити, на нього треба класти… Але я не засуджую, i ти не суди».  – Натягав штани, а Вiталiй лепетав: «Як, пане Йосипе… Як так можна…» – «Шмаркач…» – «А любов, а жiнка…» – «Всi вони однаковi, крiм зоофiлок, лесбiянок, клiмактеричок…» – 3 реготом, гелгочучи борлаком, пхав перед себе студента; повертався, – його нерухомий погляд наркомана, спаплюженого життям чоловiка впивався п'явкою в ропухувату Саньку, що сидiла, чухмарячи кукси до блiдоi сукровицi. Ревниве стерво. А Шмулевич: «Покатаемося, дарагуша…» – каталка з нашвидкуруч прикрученими колесами тарабанила коридором. «Во-о, хто любить. Даже мать родная любить так не буде, як калiка!» – Санька, об'iдена паршею, вищирювала рештки зубiв; потiм вони трое сiдали до столу – доктор благородно виставляв пляшку «Гроса Распутiна», i пили по маленькiй. Доктор колов Саньцi кiлька кубiв морфiну, пiдводився, здiймав цiцеронiвським жестом руку.