Вогненне око

Навiть не тягли до скотарнi, де пускалися кружка, а там найстарший, Ходун, по черзi задовольняв статеву потребу; тож вони кинулися до баби, яка налаштувалася до молiльнi iз запаленою свiчкою. Обступили колом та й питають: «Що то?» – «Не вашого ума дiло». – Ходун випнув груди, мiцнi та кошлатi: «Ти що, бабо, горя хочеш?..» – «А вiд бiди до щастя недалеко…» – Баба Довженчиха тiльки поклала хреста, одмахнулася вiд Роздайбiдiв, думаючи: йти чи не йти, бо пiп по-кацапському говорить, п'е, нiвроку джигун.

Гамаюн з'являеться серед ночi, пропливаючи невидимо повз людськi очi, i легко робиться над свiтом, як у грудях, мовби ти на чужинi i не маеш сну, жорстоко давить тебе, але потому пливеш чистою хвилею разом iз миром усiм.

Гамаюн ще на щастя – вiн невидимий, як та фортуна для iноземцiв, i для нього, як i для повiтря, не iснуе межi, бо пiдпорядкований вiн невiдомому i невидимому.

Гамаюн не володар, а з'являеться, вiстуючи розпач або горе, щоб погасити безконечнi терзання, витворенi людською зарозумiлiстю i грiхами, навертаючи в минуле, в покаяння.

Гамаюн тамуе бiль, коли боляче навiть чужинцю, бо свiт роздiлений на клаптики, але вiн цiлiсний.

Гамаюн витримуе тiльки того, в кого болить там, де серце; того, хто чуе його спiв, того, хто чуе бiль i крик пугача, що волае на смерть, на бiду. Нiжний спiв його туманом iде, пригинаючи вiтром дерева людського iснування. Подих Бога.

Пiсля Великодня запала тиша, а через три тижнi Роздайбiди влаштувалися копачами на мiсцевому цвинтарi, бо тими днями й роками смерть косила люд, мов сiно прибирала, i дiло було прибуткове.

Розана вiддали до вiйськового училища – меншенького; а старшi никали в пошуках того невидимого, заховавши пiд куфайку обрiзи, i шмаляли просто у повiтря; а ще на той час упокоiлася баба Довженчиха, i ii на катарасi перевозили брати, колошматячи свинцеве плесо Шовгенихи, що лiнькувато пробивала велетенське руслище мiж глинищами, пiдмиваючи розкинуте чорним крилом кам'яне плато.

Малий ще спав, ловлячи крiзь павутиння снiв свое розламане у складках простирадл дихання; пiд сволоками лущало вiд шаленого перестуку колiс. Погук свистка з буди машинiста, мов чийсь зойк, пробуркував малого – паротяги вiдходили на схiд один за одним, пробиваючи составами олiю жовтого передсвiтання, одкидаючи довкруж важкий сопух солярки.