Поезії та сонети

Лубкiвський, про нього е немало дослiджень, але його творчiсть потребуе нового аналiзу, вiльного вiд радянських iдеологiчних стереотипiв.

МАТИ ДО СИНА

Сину! Ти йдеш тепер на життевi дороги,

Тебе там берегти не буде в мене змоги;

Ти йдеш в чужi краi, покинувши родину,

Незнанi там тобi серця й звичаi, сину!

Тепер тобi зоря присвiтлюе щаслива,

Надiя на шляху, мов квiтка, повна дива,

Але, як почуття остудить вiк, по тому,

Як сам себе уздриш в просторi свiтовому,

Коли тебе, як лист мiж тлум чужий завiе,

Де почувань твоiх нiхто не зрозумiе, —

Тодi хоч думкою вертайсь на батькiвщину,

Згадай свою рiдню кохану i едину,

Згадай той дiм, де ти провiв лiта дитячi,

Згадай братiв, сестер та iгрища хлоп’ячi,

Згадай свого отця, що тiшиться на небi,

Що з храму вишнього стае тобi в потребi.

Чи твого спогаду не заслужила мати,

Що стiльки змушена вiд всiх розлук страждати?!

Здоровий будь! Тяжка, тяжка життя дорога,

Іди! Вiзьми собi на добру помiч Бога,

Іди! І пам’ятай, що честь твоя для мене —

Це плата за мое життя трудне й стражденне!

Кременець, 1829 р.

ЯКЩО КОЛИСЬ У ТІЙ МОЇЙ КРАЇНІ

Якщо колись у тiй моiй краiнi,

Де котить Іква хвилi по долинi,

Де пасма гiр блакитнiють пiд мроком,

А мiсто дзвонить над шумким потоком,

Де пахнуче конвалiями поле

Бiжить на скелi, пiд хати й стодоли,

Як будеш там, душе мойого тiла,

Хоч би ти в плоть з промiння прилетiла,

Побачиш мою тугу, що на скалах,

Мов янгол золотий, незгасний спалах,

Стоiть, i часом мiсто облiтае,

А потiм знов епiчне, стоiть i сяе.

Повiтря, що тебе там зцiлить, знаю,

Я лив з грудей своiх для свого краю…

СОНЕТИ

І

Вже пiвнiч. Хмура тiнь пiвсвiту накривае,

Та серце ще думкам спочинку не дало,

Догнати хоче мисль те щастя, що пройшло,

Зiтхання знов i знов з глибин грудей зринае.

Хоч тiло зморене, а думка, мов крило,

Несе в краiну сну, у мрiяння безкрае,

І душу iншу в снi моя душа волае,

Жене за видивом, що в безвiстi втекло.

Є квiтка, що вночi жадае розцвiтання,

На мiсяць дивиться, i квiтне, i пахтить,

Допоки не зiйде на небi зiрка рання.

Є серце, сховане в грудей криваву клiть,

Що плаче ночами, хоч прагне вiдпочить,

А вдень приховуе своi тяжкi страждання.