Інститутка

Скажи ж менi, як тебе там кривдили тii невiрнi душi?

– Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас – та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в iх добре там, та чи в iх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати…

– Та нащось же учаться люди, мое золото. От i нашi панночки – на що вже бiдота, а й тi верещать по-францюзькiй.

– Е, бабуню!.. – защебетала панночка.

 – До французькоi мови i до музики добре i я бралась, – до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважае, кожен i похвалить; а все iнше – тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать – нуда, i тим, що вчаться – бiда. Багацько часу пропало марно!

– Так як же оце? Погано вчать?

– Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би iм грошi виплатили, а ми думаемо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю?

– Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано.

Що ж, як ти далi i все позабуваеш?

– Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур iй!

– А як же часом хто в тебе спитае, як там тii зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!

– Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають.

Я зо всього викручусь, iще й iх оступачу, – он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте!

I заспiвала, затягла, – наче тее срiбло пересипаеться. Стара ii цiлувати: «Серденько мое! Втiхо моя!» А панночка до неi ласиться та просить:

– Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!

– Про се не турбуйся, дитя мое. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками!

Ми, дiвчата, iзглядуемось: чого там панночки нашоi не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!

III

– Ходiм лишень, голубко, – говорить стара панi, – я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину.

Та й веде ii до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

– Се ваша панночка, – промовляе до нас панi. – Цiлуйте ii в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.