Осінні узори

 – Най тепер жеруть!

– А щоб ти лежав разом з нею нинiшньоi днини! – товкла баба кулаком до кулака.

Цього ж вечора оскаженiлий вiд злостi Федiр притяг з лiсу ялинки i посадив iх навпроти трьох Тодосiевих яблунь. Аби всохли.

А на другий день стало соромно обом. Каявся Тодосiй, i Федевi було гидко на серцi.

Але сварка е сваркою. Хто перший пiде на перепросини?

…Падають червонощокi спасiвки на Федорiв город i пропадають у росi. Їх не збирае нiхто.

А ось вилетить рiй i також може пропасти…

І врештi вiн вихопився з крайнього вулика.

Ну? Ну! А най тебе грiм спалить! Закрутився в небо i легко, наче клубок диму, опустився на Тодосiеву яблуню.

– А пропади все пропадом, – закляв Федiр. – Не треба менi й цих, що е. Для кого?

І вiдтепер йому нiчого не хотiлося – нi бджiл, нi жити…

А надвечiр сiльський поштар, який нiчогiсiнько не знав про сварку сусiдiв, гукнув через тин на два обiйстя:

– Тодосiю! Федоре! Могорич ставте, ваш Василь завтра приiжджае.

Нате телеграму.

Зиркнув Тодосiй на Федора: «що буде?», а у Федора сльоза – кап-кап – i побiгла з одного ока, звиваючись борозною. Затулив лице долонею.

– Стара, – сказав тихенько до баби, щоб не чув сусiд, – помий дiжку, мед крутити буду.

Але Тодосiй бачив i чув.

Вночi вiн вийшов у сад. Хоч i не вмiв заходитись коло бджiл, якось зiбрав сонний рiй у скриньку й вiднiс у Федорову пасiку.

Федевi також не спалося. Перед досвiтком зцюкав ялинки й вiдтягнув iх у яр.

А на другий день, нiяково потупцювавшись бiля хат, врештi обидва вийшли разом за ворота й мовчки пiшли до автобуса.

– То кажеш, двi зiрочки у нашого Василька? – вимовив урештi Федiр.

– А двi, двi, – гордо вiдповiв Тодосiй.

1964

Дiм на горi

Мабуть, сюди, на гору, що лисо випнулася обiч села, не долинав одвiчний шум зеленого бору, змiшаний з невгомонним плюскотом рiчки, – було завжди тут тихо, як у замкненiй церквi; мабуть, розлогi крони яблунь, що обступили Пантелове обiйстя, накриваючи гiллям i дахи будiвель, не проколював нiколи сонячний промiнь – завжди тут було сутiношно.

Стояв двiр Пантели чужаком осторонь, обкутаний з усiх бокiв моторошно густим садом, – не то гордовитий, це то потаемний, нiби для вiдьомських шабашiв призначений, лиш крiзь листя пробивалася до неба гостра шпиця колодязного журавля i маячила на видноколi, мов шибениця.