Осінні узори

Тодосiй мовчки визбируе червонощокi яблука в кошик, а Федь ходить помiж вуликами й журиться, щоб рiй не залетiв на сусiдову яблуню. Бджолам то що? Вилетить матка з виводком – i пропало. Не то що Тодосiй не дозволить рiй зiбрати – гонор власний не дозволить…

Бо сусiди у сварцi.

Про те, що Тодосiй з Федором посварились, нiхто не знае i нiхто не повiрив би. Їм по сьомiй десятцi й жили вони в злагодi пiвстолiття. Донедавна разом ходили в лiс на роботу. Дбайливо рахували своi метрiвки й купи хворосту, отримували заробленi грошi й, повертаючись на недiлю додому, згадували тi часи, коли добре жилося, а жилося добре тому, що були молодi.

Проте й на старостi лiт е своi радощi.

У кого е…

Коли в Тодосiя почали вже таки добре терпнути руки i сокира все частiше застрягала в смерековому полiнi, сказав Тодосiй:

– Е, досить… Як навiть вкалiчiю – внук прогодуе.

Здалось тодi Федоровi, що цими словами хотiв сусiд його вколоти. Тодi й вiн кинув сокиру й вiдповiв:

– І я з голоду не помру. Менi пасiка хлiба дасть…

І вперше вiдчув Федь, як та немiчна й безнадiйна старiсть сама вiдчинила ворота його обiйстя й боляче вдарилась у груди, нiби тупа бартка: пасiка в нього була чимала, а дiтей не мав нiколи.

Обое з бабою прожили довгий вiк без дитячого гамору i дотепер якось не думали про це. А то, мабуть, через те, що отой онук, яким так змудра похвалився Тодосiй i iхнiм був. Так, так… Той Василько колись не мiг нiкому до пуття сказати, кого вiн бiльше любить: дiда Тодосiя, мед чи вуйка Федя.

Отой Василько… В забрудненiй сорочцi, пiдперезанiй вишиваною крайкою, тихенько переступав перелаз i зачаровано дивився, як мудрий пасiчник у кропив’яному мiшку з решетом замiсть дна пораеться бiля бджiл… А вуйко Федiр димив квачем i розмовляв з бджолами, мов з розумними iстотами.

І любив Василько вуйка Федора бiльше вiд меду, може, бiльше навiть вiд…

Та коли пiдрiс, став якось чужатися i меду не хотiв брати, а тодi Федева старiсть, яку вiн так уперто вiдганяв вiд себе, обзивалася з кропиви з-за тину: «А свого не маеш, ага… А свого не маеш…»

Так, е в старостi радощi: у кого внуки, у кого пасiка.

Стиснулося тепер Федорове серце, нiби та вощина в кулацi, i кров потекла з нього, як мед крiзь пальцi.

– А коли Василь приiде? – спитав перегодом.

– Та вiн не скоро… Минулоi недiлi до доньки в мiсто iздив: проводи справляли. В офiцерську школу пiшов Василько.

Смикнув головою Федiр, i щетинястi вуса з’iжилися вiд несподiванки.