Осінні узори

Парубкове обличчя враз спохмурнiло, i зовсiм несподiвано вiн сказав таке, що молодицi йойкнули, а бабуся перехрестилася.

– То як уже пiдете до того Бога i здибаетеся з ним на небi, то скажiть йому, що не по-Божому вiн робить: вас от на свiтi так довго тримае, а мою Гафiйку…

– Свят-свят, – пiднесла бабуся три пальцi до чола.

– Не хрестiться, рогiв не маю… Я в небо каменем не кидав i вiкон вашому Боговi не бив, то чого вiн мою Гафiйку… Ех, бабко, бабко! Сирiтки залишились, як росинки на сонцi…

Застигла усмiшка на губах смаглявки, здивування i жаль тiнню лягли в голубих очах; молодицi, пробачивши жартуновi богохульство, повернулись до нього, спiвчутливо захитали головами.

– …А я, дивiть, ходжу по свiту, як дурний, людей смiшу – свiй бiль гутаю, увечерi з хлопчиками у хованки граюся, а вранцi обiцяю мамку iм привести.

– Треба, треба, синку. Жiночоi руки та й ласки дiтям треба… Та не для себе, для дiтей шукай, – заговорила бабуся, i мова ii була тепла, як рiлля пiсля зливи.

– Лиш для дiтей, кажете.

Нiбито я ваш ровесник… Та шукав, шукав уже. Знайшов, навiть полюбилась менi. На обзорини привiв. Побачив ii менший хлопчик i – «мамо, мамко!» – та й на колiна. Припав до грудей i брудними нiжками по шальовiй спiдницi. Вiдсахнулася вона, струтила з колiн дитину, стрiпала подолок… І нiби й нiчого. Гафiйка лупцювала хлопцiв, та ще й як, а вони все одно за нею, як гусята… Заплакав меншенький, а старший його за руку та й – з хати… Так, так, для себе то легко знайти…

– А я що кажу…

Покотились у весельчака сльози, отак самi цюрком покотилися, схлипнули молодицi, а смаглява дiвчина бiля вiкна аж пiдвелася i не зводить з нього очей.

Автобус зупинився. «Новоселиця!» – гукнув шофер. Заметушилася бабуся.

– Пiду i я з вами, бабко, – сказав жартун, соромливо повитиравши очi, i знову безжурна маска лягла на його обличчя. – Проведу до лiкаря. Вставите собi зуби, помолодiете. То, може, й вас вiзьму. Самi кажете – для дiтей лиш…

Вийшли обое. Водiй завiв машину.

– Стiйте! – пролунав дiвочий голос. – Я ще не зiйшла.

…Мчимо дорогами. Проноситься повз нас шматок великого свiту. Його ми бiльше не побачимо, бо життя не iздить тим самим шляхом удруге. І тому ми щасливi, якщо нам вдаеться зупинитись у нестримному летi часу на одну лише мить i побачити хоч одне обличчя з сотнi людей, якi проходять мимо силуетами.

1964

Чужий онук

М’яко гупають спасiвки в Тодосiевому саду, а у Федевiй пасiцi рояться бджоли.