Осінні узори

Може, Ілько Кiнаш? Донька Катерина звечора снiданок готуе та й надiеться, що хоч тепер зайде Ілько до хати, хоч на старiсть зайде…

Чуе дiд: пiд горбом, бiля Катерининоi хижi, гомонять, – впiзнае Якуб’якiв голос:

– Мочерначко, – питае лiсник, – чому дах не полатаеш? Маеш уже чим.

– Боюсь, ади, щоб град дранку не побив, – вiдповiдае зухвало Катерина, ей, але якби-то хто знав, чому iй руки опустилися, чому нема охоти й хату покривати… А втiм, – знають.

Дiдовоi колиби не минають косарi, тут i ночуватимуть – хто всерединi, хто надворi, – будуть курити, розмовляти, сопiлку слухати.

– Заграйте, дiду, – просить хтось iз косарiв. – Онде внучка ваша сидить на порозi, пора iй i весiльноi заграти…

– Кожному цвiтiнню – своя пора, – вiдповiдае дiд. – Але я своiм ще весiльноi не грав… Ти тут, Якуб’яку? – повернувся старий до гурту. – Не знаеш, прийде Ілько?

– Мав би прийти.

Старий пiдвiвся.

– То ви спiть собi, хлопцi, в колибi… Я до Катерини ночувати пiду, – сказав i жваво потюпав униз.

Вмерла коротка нiч, розплилась шовковим прядивом над Жонкою, вдарив перепел у дзвiн – де ж косарi? Польовi коники вже дрiбно сiчуть достиглi стебла, та впоратись самi не можуть; де ж косарi? – лементуе перепел, та раптом змовкае. На Маковицi густо заклепали молотки об тонкi жала кiс, розсипався металевий дзвiн дрiбним пилом по сiножатях; косять, косять! – зареготався перепел з утiхи, i стрепенулась Катерина Мочерначка.

– Готуймо, Олено, швидко снiданок… Швидко, Олено!

– Ой, мамо, мамо…

Катерина дбайливо заховала сивину пiд хустку й вибiгла стежкою нагору, пiшли косарi журавлиним ключем: ш-ша, ш-ша, ш-ша! – сполоханi бджоли роем над головами, i коники табунами вбоки, куриться росяна перга, Катерининi очi общупують кожну потилицю: нема Ілька…

Чому? Чому вiн досi обминае ii десятими стежками, сивi ж пасма ховае Катерина пiд хустку, нема вже чого тепер боятися Ільковi, а вiн таки не прийшов на косовицю.

– Ілько в обхiд пiшов, – розгинаеться Якуб’як. – На Погар, чуеш, Катерино?

Чуе Катерина. Далеко Погар, а в Ілька нога хвора, i лiсничий не знае, бо новий у них, от застрягне десь у вивозах, чого ж його самого пустили?

– Казав, що мусить на посадку глянути, – спiвчутливо подивився Якуб’як на вiдцвiлу красуню Катерину.