Осінні узори

А вiн, той Пилип, най йому бог грiха не пише, через ту горiлку пекло зробив у своiй хатi, Гафiю увiгнав у сухоти, а вона не признавалася до хвороби, аби в лiкарню не забрали, бо дитина з голоду спухне при такому татовi. Настуньки в мене вже не було, таки викохала ii, доброю у свiт пустила, тепер вона в Косовi килими робить, та й стара повернулася. Ти другу дiвчинку якраз тодi народила, i я вже збиралася йти до тебе, але подумала: у вас там i ясла, i садочки, а в нас цього не було… Пилип замерз п’яний у лiсi, Гафii в лiкарню треба, мусила взяти ii дiвчинку до себе…

«Гафiя видужала, дитину забрала, а ви… То хату нема на кого лишити, а може, кота шкода… Ромчиковi третiй мiсяць, вiдпустка закiнчуеться, скоро на роботу пiду, а Ярослав мiй на заводi пропадае, головним iнженером призначили недавно, дома вiн гостем.

Марiя енергiйним змахом зсунула хустку на шию – молочно-бiле рiдке волосся стягнулося на головi, мов пряжа, i заплелося в худий вергунець вище потилицi, – зволоженi очi були рiшучi.

– Вiзьмiть, Гавриле, чорнило й ручку он там з вiкна, нате папiр i пишiть уже: в понедiлок най зустрiчають. Ниньки четвер, якраз встигну зiбратися.

Нявкнув кiт на припiчку, скочив на долiвку, потерся хребтом до Марiiноi ноги, фиркнула ногою.

– Атпрусс!

Блимнув зеленими очима i скорботно опустив вуса. Аж тепер помiтила Марiя, що кiт уже дуже-дуже старий.

– Мурка заберете, Гавриле, до себе. А хату, як хочете, купiть пiд стайню. Плiт завалите, i – як у себе на подвiр’i.

– Я про це отеперки подумав, Марiе. Завтра сплави почнуться – грошi будуть. Вдосвiта йду на шлюзи.

В суботу Марiя була вже зiбрана в дорогу. Бесаги з рiзним шматтям лежали на лавицi, сумувало порожне лiжко i голiла жердка над пiччю, лише на стiнi сумував закурений серед хмар Саваоф i кiт куняв на старому кожусi на печi.

Крiзь вiкно побачила Марiя Варвару, що живе над потоком.

– Ти до мене, Варваро? То ходи, ще посидь, бо завтра мене вже тут не буде.

– До вас, вуйно, до вас… – вiдповiла Варвара i була чимось стривожена. – Ви нiчого не знаете?

– А що сталося? – стрепенулася Марiя.

– Вчора Гаврила деревом придавило на шлюзах.

– Падку! Живий?

– Та живий… Але одну ногу на мак потерло.