Осінні узори

– Штефан застрiлився! У своiй хатi, з рушницi…

1964

За простибi

«Най лиш вiдкурбелить мартова вiхола, бо ади знов замело i до автобуса дiйти трудно, най тiльки обочини заморiжаться, щоб пiд ногами не чавкала холодна болотиня, то вже поiду, – думала баба Марiя й кутала ноги полою старого кожуха, який давно служить у цiй хатi за покривало, го, як давно: ще Анничка товклася на ньому, а пiсля неi тих двое чужих, що iх виняньчила за простибi. – Най лише потеплiе, то вже поiду в мiсто до Аннички найменшого внука бавити, все-таки своя кров».

Старий кiт сидiв у Марiiних ногах, пiдiгнувши хвоста, вiн поблажливо блимав на бабу зеленкуватими очима: смiшнi думки снуе його газдиня, нiкуди вона не поiде, про тих своiх рiдних онукiв торочила й тодi, як Мурчик ще малим кошеням дряпався по лiжнику, що он висить на жердцi, вiчно про них балакала, а чужих колисала. «Завжди кудись iдеш, хату продаеш, мене вiддаеш сусiдам – лякаеш старого Мурлику, але ти добра, бабо, та й халупу свою тобi буде тяжко покинути», – тужно позирав кiт каправим оком на бабу Марiю.

– Атпрусс! – шикнула Марiя на кота, але не зiгнала його з нiг. – Добра в цiй хатi не було нiколи, то й жалкувати нема за чим, а там, у Аннички, – свiтлицi, електрика й вода на кухнi, не треба по неi ходити, як оце в нас, до потоку. А в Аннички маленький Ромчик недавно знайшовся, чей же бiльше вiн вартуе в мене, нiж ти та оця перекособочена хата пiд кичерою. Ая…

Кiт вiд жури зажмурив очi й скрутився клубком бiля бабиних нiг.

Раптом рiзко пiдвiв голову: рипнули сiнешнi дверi, потiм – хатнi, холодна пара клубками вкотилася до кiмнати, а в тiй парi, немов Саваоф серед хмар, отой, що на закуреному образi над лiжком, явився сусiд Гаврило, весь заснiжений, бiлий.

Марiя пiдвелася, звiсила з печi жилякуватi натрудоватiлi ноги; вона рада, що прийшов Гаврило. Нудьгуе вiн серед зимового бездiлля, рокiв зо три тому повдовiв, залишився з мацьопким Васильком – дав Бог пiд старiсть дитину, а маму забрав.

Не бiдуе Гаврило, мае хлiб i до хлiба, бо керманичам на сплавах добре платять, лиш нудиться взимку дома.

– Вам листа принiс, Марiе. Пополуднi в село ходив, поштаря здибав, то вiн просив мене передати.

Марiя похапливо злiзла з печi – вiд Аннички лист! Йой падоньку, вже напевно клене стару, що не йде до них.

– Читайте, Гавриле, – квапила i поправляла теплу хустку на молочно-бiлiй головi. – Читайте, сусiдо, я вся аж терпну.