Осінні узори

Але й були такi хвилини, коли я чувся бадьорим i втiшеним, мов справжньою любов’ю. Це був «Бузькiв огонь», який я написав у думцi, йдучи з Коломиi до Трача пiшки. Менi згадалася тодi пригода з бузьковим огнем, i поки дiйшов до Трача, то знав уже ту новелу напам’ять; я йшов тодi такий пiднесений, бо вiдчув, що писатиму добре. І прийшла потiм до мене перша моя слава: про новелу заговорили й читали з естрад.

Невдалих новел у мене мало, хоча й були невдачi. Але якось новели вiдiйшли, поступились романам. І я втiшився романами «Мальви», та чи найбiльше «Манускриптом з вулицi Руськоi», який, вважають читачi, е найцiкавiшим з мого доробку.

І далi – письмовий стiл

На моему письмовому столi розкладено папiр. Треба допильнувати, щоб малi внуки не порозтягали й не поробили з нього човникiв. І добре, якщо до дня народження менi таки подарують ручку. Хоч, зрештою, ще й стара незле пише.

Передслово написала, а також роздуми Романа Іваничука з диктофона вiдписала й на машинцi видрукувала Нiна Бiчуя.

Із циклу «Прут несе кригу»

Бузькiв огонь

Тонконогi, високi, головки – зiрочками, червонi й незапашнi, ростуть на мочаруватих левадах квiти.

Це бузькiв огонь.

Густо, одна бiля одноi, як коноплi, – i до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, дрижать вiд вологого подиху левади, нiби розпечене повiтря, нiби мiраж.

Не можу нiколи байдуже пройти мимо. З теплим тремтiнням у грудях, як на побачення з коханою, iду, зриваю, а далекий спомин тугою i ласкою пестить серце.

Це було давно, ще в сiльськiй школi. Я залишався пiсля урокiв мало не щодня. Було боляче. До слiз. Вискакували з класу дiти, як сполоханi польовi коники з трави, смiялись, кричали, не звертали на мене уваги. Тiльки маленька Анничка завжди спiвчутливо всмiхалась до мене.

Бiленька, синьоока, волосся, як витiпаний льон, гострий носик, щiчки – доспiлi яблучка. Але я iй не вiдповiдав усмiшкою.

…Якось мене знову залишили. За що, не пам’ятаю. Мене повиннi були замкнути самого в класi й випустити пiзно ввечерi. Я не мiг звикнути до такоi кари. Дивитися крiзь вiкно на село, слухати голоси, смiх, бачити веселi забави моiх вiльних товаришiв було нестерпно важко.

Учитель, пам’ятаю, сказав з насмiшкою:

– А може, хто залишиться за нього?

Вiдповiли реготом. Тiльки Анничка промовила тихо, не пiдводячи очей:

– Я лишусь.

І залишилась.