Як ведеться, так і живеться

Бистро його очi бiгали по травi, по будяках, вiн шарив ними i все подавався уперед.

– Та де ж?! – нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому мiсцi, де вказував Грицько, нiчого.

– Та кажу ж, там.

– Тут нема нiчого.

– Їй-богу? – здивувавсь Грицько.

– То вже ж би я не стояв, коли б було що! – гукнув Івась.

Грицько пiдтюпцем побiг до брата. Хвилина була крута для Грицька – Івась так i впився у його очима, а його смiх-регiт розбирае.

– Еге-е, – затяг вiн, – значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцiй самiй будячинi – бач, i головка збита, отут вона сидiла, отут ii голова лежала, червона та люта, – розказував Грицько.

Івась подивився на будячину – зелена, нерозцвiчена квiтка ii лежала свiжо збита долi, – подивився в очi брата, чи не бреше лиш, – нi, Грицько так смiло дивився на його.

– Так, так, утекла! – промовив вiн, досада ущипнула за серце. – От раз приходилось побачити – узяла i втекла, проклята! Куди ж би iй тiкати?

– Куди? у болото! – одказав Грицько.

Івась задумавсь i пiшов уперед. Разiв з двадцять окрутнувсь вiн коло того мiсця, проходив його i вздовж, i впоперек, додивлявся, чи немае де ямки, прогортав траву – нiгде немае гадюки i слiду нiякого не видно.

– Хай iй бiс! Ходiм назад, – рiшив вiн.

Вертаючись, хлопцi почали шпурляти груддям i цеглинням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здiймали угору стовп зеленоi, аж чорноi води; накидалися на жаб, i – боже! – який радий був Івась, коли йому довелося одну розчавучити здоровенною цеглиною.

– Ото б було i гадюцi! – скрикнув вiн…

– Де то се наш Василь? – спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дiйшли до бурти.

– Та вiн i не вертався з того часу, як пiшов ховатись, – одказав Івась, сiдаючи коло брата.

– Дума, що шукають? Чудний! – рiшив Грицько i повернувсь на травi лицем до неба. Глибоке i широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому нi хмарочки, нi плямочки, нi об вiщо очам зачепитись по його аж синiй блакитi.

– А ти знаеш, його мати з ким не стрiнеться, то все розказуе, який вiн у неi розумний, – перекидаючись на живiт, знову почав Грицько. Івась лiг на бiк i пiдпер голову рукою. – Оце, каже, у дяка вивчу та ще i в школу вiддам. І батько, каже, пише з полку: вiддай безпремiнно Василя у школу.

– То що, як у школу вiддасть? – якось призро спитав Івась. – Щоб навчився сестру дужче бити.