Як ведеться, так і живеться

– Ходiм-бо, я хоч подивлюся, – прохав Івась.

– Не хочу, боюся.

– Чого ж ти боiшся? Хiба вже вона так i вкусить?

– Авжеж, укусить.

– А ми палiччя наберемо та ii палiччям! Ходiм-бо, – прохав Івась, пiднiмаючись з мiсця.

Грицьковi того тiльки й треба було. Вiн нiгде нiчого не бачив, а знав, що брат сердиться, i, щоб скорiше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю i збивати будяки, вiн i вигадав ту гадюку.

Івась нiколи не бачив ii, не знав, яка вона; вiн тiльки наслухався про неi всякоi страховини – i як вона кусаеться, i як сичить, i яка страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона, йому так хотiлося бачити страшного ворога, i людського, i товарячого, – скiльки вiд його пропало скоту в городi! Там, чутка була, дитину вкусила, там – однiй жiнцi уп'ялась у груди та ссала ii, поки та й не вмерла, так разом з гадюкою i в домовину положили… Страшно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так, мов за поли тягне… Івась почав прохати брата, щоб повiв; Грицько не згоджувавсь, боявся; Івась намагавсь, казав, що вiн набере i груддя у пазуху, i цегли в кишенi, i ломаччя у руки… Нехай тiльки нападе! А коли не одiб'емось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?… Насилу уломив брата згодитись i, радий, кинувся зразу за груддям, пiдбирав по дорозi усякi камiнцi, палiччя.

Незабаром два брати, назброiвшись, потягли степом на страшного ворога. Івась iшов уперед i хвалився, що хай тiльки ii забачить, – так i зацiдить у голову кирпичиною! Грицько плiвся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дiзнавсь, що вiн його обдурюе.

– Де ж ти ii бачив? – допитувався Івась.

– Пiдожди. Он там – недалеко вiд саги, на тому бугорцi, – i Грицько показав рукою.

Перед ними вiдкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тiльки на серединi лелiло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка – то ii згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тii стежки блищала водиця, другi були сухi, порепалися; тута ж валявсь пом'ятий явiр, збита рiзучка-трава, осока, через неi плигали здоровеннi чорнi жаби; у водi вони кумкали; по тiм боцi в осоцi щось свистало.

– Що воно свище? – спитав Івась.

– Черепаха, – одказав Грицько.

– Проклята, як здорово, – i Івась почав до неi собi свистiти.

– Та де ж ти бачив гадюку? – допитувався вiн, коли йому надолужило дражнити черепаху.

– Та кажу ж, он там. Тiльки я не пiду.

Івась покрався сам.