На гастролях в Микитянах

Кiмнати були високi, вiкна були здоровецькi, але стiни були обколупанi, замазанi та витертi од низу школярськими спинами, неначе туди заганяли худобу та вiвцi i худоба обшмульгала стiни боками та захвиськала замазаними хвостами. На помостi було трохи не на палець грязюки, так що й дощок було не знать. Облупапа стеля скинулась на пiдрi з дощок десь у коморi або в возовнi. На грубах чорнiли розколини завширшки в палець, а од груб тхнуло якоюсь згарятиною, смалятиною й сажею.

– Школа висока й свiтла. Як ii очепурить та опорядити, то вийде веселеньке лiтне житло, – сказав Флегонт Петрович.

– Авжеж, кiмнати просторненькi й свiтлi. Я не дуже-то звикла до аристократичноi обстави й з охотою ладна оселиться на якийсь час i в такому житлi, – обiзвалась Софiя Леонiвна, обернувшись до господинi, але по очах ii було знать, що вона трохи нiби засмутилась. Вона хоч була лiбералка й демократка, але ж тiльки книжкова й теоретична, як мiська людина.

Хазяйка з цiкавiстю слiдкувала за кожним рушенням, за кожним словом столичноi панii й зауважила, що вона поводилась у всьому просто, натурально – i в розмовi, i в рушеннях.

«Одже ж моя ятрiвка поводиться зовсiм-таки просто й природньо, як поводяться сьогочаснi молодi панянки-лiбералки. Це менi припадае до вподоби. З цiею братовою й сама несамохiть якось поводишся просто, натурально, без остраху чимсь себе осоромити, чимсь собi пошкодить перед нею», – думала матушка, безперестанку кмiтячи та назираючи за столичною гостею.

Ольга Павлiвна Лiтошевська не була старосвiтська проста матушка, але не була й новосвiтська. Вона була людина перехiдного часу, вчилась у повiтовому мiстi в невеличкому пансiонi, трохи вмiла грати на фортеп'янi й силкувалась, щоб вдержаться в усьому на вищих схiдцях культурностi, не спуститись низько та не спроститься, як спрощуеться й недоброхiть спускаеться низько багато матушок i навiть панiй-дiдичок по селах.

– Чи чуеш, Флегонте, яка голосна луна йде в оцiй порожнiй свiтлицi? Як голос гучить та гуде! Аж лунае попiд стелею! – сказав отець Зiновiй.

– Ото якби голос так лунав у театрi, як отутечки в порожнiй школi! Аж неначе самi стiни гучать та гукають! – говорив артист.

І справдi, в порожнiй школi неначе гули стiни й лунали сволоки од голосноi розмови.