Київські прохачі

– Спасибi вам, дай вам, боже, здоров'я, що ви мене оце нагодували й напоiли, – сказала Галецька трохи не крiзь сльози. – В мене вже була думка – з мосту та в воду. Раз якось я вдалась в таку тугу, що вже хотiла заподiяти собi смерть: вже була наважилась шубовснути в Днiпро, та… побоялась взяти грiх на душу.

– І не берiть, панi, такого важкого грiха на душу. Побудьте в мене, а я тим часом обернусь до отця Онуфрiя. Вiн людина добра. Може, попеклюеться вашою долею. Пiду до нашого титаря та його дочок. Може, знайдуть яке шитво для вас, бо титар дуже сiм'янистий, певно, робота в його знайдеться.

А там далi побачимо. Стукай, то й «отверзяться» тобi дверi, – втiшала безталанну удову Майбородиха.

Зарипiли старi важкi дверi й одчинились. З темних сiней вигулькнула кучерява Досифеева голова.

– І коли ви нап'етесь того чаю? Чи, може, ви питимете його до свiта? Жду та жду самовара, аж очортiло вже ждати, – забубонiв сердито Клопотовський.

– Та ми вже давненько напились чаю, та оце тебе сподiвались у гостi.

А ти все десь дляешся, гаешся й не сподобляеш нас своiми одвiдинами, щоб вкупi з нами почаювати, – сказала Майбородиха.

– Авжеж пак! Я питиму чай з кращими за вас. Я сподiваюсь своiх гостей. Давайте хутко самовар, бо менi нiколи ждати.

– Коли тобi так занiколилось, то й бери. І чайник вiзьми. В чайниковi е доволi чаю, – сказала Майбородиха.

Клопотовський взяв самовар i длявою ходою з насупленими бровами вийшов з кiмнати.

– І справдi цей Клопотовський хоч не божевiльний, але трохи нiби чудний, – стиха промовила Галецька.

– Таки справдi чудний. Наш панотець любе його через те, що вiн роботящий, слухняний, дуже чесний, хоч вiн трохи й опришкуватий. В церквi не зачепе анi шага, а коли часом знайде долi копiйку, може, загублену якоюсь людиною, то зараз несе до панотця ту знахiдку. Вiн все сватаеться тут в парафii. Вже сватав п'ятьох дiвчат мiщанок. А тi дають йому гарбуза й пiднiмають його на смiх. Отi всi бронзовi каблучки подавали йому тутешнi дiвчата, ще й дурять його, що тi перснi золотi.

А вiн думае, що вони справдi золотi. Теперечки йому нависла на очi найменша титарева дочка. Тiльки й мови в його, що про неi. Там така гарна та вродлива, неначе намальована. А вiн хоч i благий, але це розшолопав. Хоче до неi старостiв засилати.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.