Київські прохачі

– Ой не говори так! Хто ж таки кидае свою жiнку в Днiпро? Тебе ж вiзьмуть на Сибiр.

– На Сибiр я не хочу, а жiнку без грошей таки швиргону в канаву або в Днiпро, щоб i не вигулькнула з води! Ви менi напитайте молоду й гарну, i вродливу, хоч би навiть i лиху, аби тiльки була грошовита: щоб мала принаймнi одну тисячу карбованцiв!

– Добре, добре! десь таки та напитаемо вдвох, хоч в тебе ондечки на пальцях вже й без того рясно каблучок. Хто тобi надавав стiльки отих каблучок? – спитала Майбородиха.

– А хто ж надавав? Дiвчата надавали. Каблучки дають, а йти замiж за мене багатi чомусь не зохочуються, а бiдних менi непотрiбно. Я й сам до таких не кваплюсь. Я вiзьму бiдненьку хiба аж тодi, як розстараюсь грошей. Але пийте мерщiй чай, бо самовар прохолоне. Я далi не видержу, бо менi вже заманулось чаю. Прийду згодом та вiзьму до себе самовар, бо, може, й до мене приблудиться якийсь прохач, – сказав Клопотовський.

– Не прохач-бо! а, надiсь, приплентаеться якась гарна прохачка.

– Може й правду. Хто його зна, – сказав Клопотовський i пiшов тихою ходою з хати.

– Отак, як бачите! В його тiльки й мови, що за гарних та ще й багатеньких паннiв, – сказала Майбородиха.

– Вiн i справдi трохи якийсь чудний, неначе в його нема однiеi клепки в головi. І гарний з лиця, але сухий, як скiпка, та замлiлий, неначе захарчований. Певно, зрiс на поганому поживку, не iв нiчого тривного змалку, – обiзвалась Галецька.

– Ет! який там паламарський поживок! Зрiс на черствому хлiбi. Але вiн собi робочий i навiть працьовитий. Тiльки гарнi панни зовсiм забили йому памороки. Отих перснiв понадавали йому дiвчата й панни в смiшки з цiлоi нашоi парафii. Пiднiмають цього недотепу на смiх, кажуть йому, що то золотi каблучки, а вiн благенький i йме iм вiри. На щастя, вiн вдавсь собi якийсь безжурний. Все ходе по цвинтарi та вигукуе: «Ісаiе, лiкуй!»

Галецька осмiхнулась, неначе блиснуло сонце з-за хмар в пилипiвчану негiдь та сльоту.

Майбородиха дiстала з косинчика пiд образами двi проскури, ще позавчорашнi, налила два стакани чаю й посадила Галецьку кiнець стола.

– Пийте, будьте ласкавi, чай та не здивуйте, що проскури позавчорашнi. Це наша подiльська проскурниця дае менi сливе щодня кошик проскур перепродувати на цвинтарi сiльським прочанам. Перепадае й менi, як перекупцi, сякий-такий шаг, ще й черствi нерозпроданi проскури маю собi до чаю.