Над Чорним морем

– Цебто як прикласти цi принципи до дiла, то треба або йти в народ, або силкуватись, щоб нацiоналiзуватись й з народом зливатись? – обiзвалась Мурашкова.

– Воно б то так… Логiка приводе до такого кiнця; але… але… гм… – сказала Саня й знов задумалась. Пiшло змагання, трохи не сварка за принципи.

Однi панни встоювали за те, щоб добувати переднiше за все вищоi просвiти; Надя стояла на тому, що економiчне питання найпотрiбнiше; другi говорили проти деспотизму. Пiднявся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало завзяття в душi, тривожило думи, давало свiжiсть думкам.

А молодiсть, а розбудженi думки не давали спокою, непереможно намагались на складання пересвiдченнiв i розумних поглядiв на все, на все, що панни бачили в життi навкруги, чого вони сподiвались в життi.

Несподiвано дверi в кiмнату одчинились. Увiйшла Надеждина мати, стара Зоя Полiкарпiвна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною вовняною хусткою, убрана в чорну сукню й держала чотки в руках. Здавалось, нiби черниця увiйшла в кiмнату.

– Що це в вас за галас! Добривечiр вам! – сказала вона до паннiв.

– Доброго здоров'я, Зое Полiкарпiвно! – гукнули усi панни.

Стара Зоя вмiла говорить по-грецькiй i говорила добренько по-молдавськiй. По-великоруськiй вона нiяк не могла вивчитись добре говорити, мiшала великоруськi слова з украiнськими, ще й до того шепеляла в вимовi, як шепеляють усi греки, що не зросли в Росii, iй великоруську мову було навiть трудно розумiти.

– Де це ви були, Зое Полiкарпiвно, – спитала в неi Саня.

– Була в церквi на вечернi та молилась за вас богу, бо знаю, що ви богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобi бог послав гарного жениха, якогось царевича або князя, – сказала Зоя.

– Ого! дуже високо для нас! Я замiж не пiду. Я буду жити для науки, для просвiти, – сказала Саня.

– Ой ти, ти, моя бiла рожа смирнська. Ще спить твое серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби менi сказала та бiла лелiя, що росте в садку: «Не любитиму», – я б пойняла iй вiри.

А ти жива квiтка: в тебе е серце, ще й до того твоi щоки, як бiлi лелii; в тебе уста, як повна троянда, в тебе очi синi, як небо. Не йму вiри тобi.

Зоя обняла Саню й поцiлувала ii в чоло; вона любила Саню бiльше за всiх паннiв.

– Яка я бiла лелiя та рожа? От ваша Надя – так правда, що троянда, – сказала Саня, – вона красуня, а я…

– Надя чорна троянда, а ти бiла, – сказала Зоя.

– Хiба ж де ростуть чорнi рожi? Може, в Смирнi? – сказала Саня.