Не той став

Соломii, очевидячки, сподобалося, що Роман наглядае на неi з садка. Вона вже не раз примiтила його за тином, виходячи до криницi по воду, але ще напевно не знала, на кого то вiн визирае з-за кущiв, хоч трохи догадувалась, що вiн наглядае за нею.

Тим часом до криницi вибiгли ще двi дiвчини, Соломiiнi сусiди й приятельки. Вони поставили вiдра коло криницi i почали балакати з Соломiею, забувши i про своi вiдра, i про свою роботу дома. Романовi було нiяково стояти коло тину i дивитись на дiвчат. Вiн одiйшов од тину i почав никати попiд вербами та помiж кущами калини, розгортав кущi чорноi смородини, нiби шукав стиглих ягiд.

– Романе? Чого ти там шукаеш в травi? Що ти там загубив? – знов гукнула на його Соломiя.

– Шукаю суниць!

– Романе! Може, ти збираеш зiлля на чари? Ото цiкаво знати, кого ти хочеш причарувати отим зiллям, – зачiпала хлопця Соломiя.

– Хiба я знахур, щоб когось чарував зiллям? – обiзвався Роман. І з тими словами вiн кинув нарвате зiлля додолу, приступив до тину i знов сперся об хворост лiктем, поклавши свою ясноволосу голову на долоню.

– Романе! Чом ти нiколи не виходиш до нас гуляти на улицю? – спитала Соломiя.

– Тим, що не хочу. Я не люблю гурту, не люблю й гуляти в гуртi.

– А як же його гуляти не в гуртi? – сказала Соломiя i зареготалась голосно та дрiбно на всю улицю. Їi бiлi, дрiбнi та рiвнi зуби заблищали, як два разочки бiлого намиста. Роман задивився на тi дрiбнi бiлi зуби, i чогось йому забажалось, щоб Соломiя смiялась та реготалась довго, щоб блиснули ще хоч раз тi зубки, рiвнi та бiлi.

– Може, ти сам i в хрещика граеш отам пiд вербами? – жартувала Соломiя i все смiялась, аж заливалась.

– А чом же! як часом припаде охота, то й бiгаю в хрещика попiд вербами од кутка городу до кутка, – сказав Роман, пiднiмаючи самого себе на смiх, щоб смiшити Соломiю: йому хотiлось, щоб вона реготалась i блискала зубами та очима.

– Бiгаеш попiд тином од кутка до кутка? Ха-ха-ха! Я й не знала, що хлопцi грають в такого хрещика, – смiялась Соломiя, i одляски ii срiблястого реготу аж луною йшли попiд вербами.

Роман слухав той веселий регiт, неначе веселу пiсню; вiн i собi тихо засмiявся. Соломiiн веселий смiх неначе дратував його й веселив.

Одна дiвчина, Маруся, згадала про своi вiдра. Вона набрала води з криницi i поставила вiдра на цямрини. Третя дiвчина i собi кинулась брати воду i поставила вiдра коло криницi. Одначе усi дiвчата й гадки не мали йти додому.