Австро-Руські спомини (1867-1877)

Переглядаючи лiтературу справи народноi школи на Украiнi, я перечитав i всi спори про права лiтератури украiнськоi взагалi i переконався, що вся та справа поставлена в Росii фальшиво, власне, через те, що ii перенесено з грунту загально-культурного на нацiональний {Украiнськi нацiоналiсти тут, як i в других справах, помилялись через те, що замiсть того, щоб заснувати свою полiтику на реальних обставинах життя украiнсько-росiйського, наслiдували других нацiоналiстiв, напр., чеських або польських. Росiйськi централiсти теж мавпували централiстiв французьких та нiмецьких.

}. Однi казали, що украiнцi – осiбна нацiя, а через те мусять мати право на осiбну лiтературу; другi одповiдали: украiнцi зовсiм не нацiя, а хiба провiнцiальна одмiна, i через те нiякого права на осiбну лiтературу, а надто на офiцiальну, не мають. Була й середня думка, котру говорили перше московськi слов'янофiли (В. Л. Ламанський, Iв. Аксаков), що украiнцi можуть мати лiтературу елементарну, «для домашнего обихода», – так на цю формулу нападались i росiйськi державники (як Катков), i украiнофiли, як Кулiш, хоч вона пiдходила, власне, до того, що казав сам Кулiш в «Эпилоге к «Черной раде» i що потiм написав Костомаров в оглядi украiнськоi лiтератури в книзi Гербеля «Поэзия славян». Перечитавши цi спори, а також зведши суму того, про що дiйсно писали по-украiнському самi украiнофiли (сам Шевченко писав навiть «Дневник» свiй по-росiйському), я вивiв, що даремно було i споритись про права украiнськоi лiтератури при тiй малiй силi, яку вона показала, i що на той час рамки «домашнего обихода» були для неi скорiше заширокi, нiж завузькi.

З такого погляду я почав говорити про украiнський рух в iсторично-публiцистичних статтях в «С[анкт]-Петербургских ведомостях» з 1865 р. та у «Вестнике Европы» з 1870 р., показуючи народно-культурну вагу украiнського руху для всiеi Росii й Слов'янщини i почасти показуючи, яка брехня i дурiсть лежить в основi розпущеного Катковим догмату, що украiнський рух – дiло польськоi iнтриги. Рух у Слов'янщинi, що пiднiсся пiсля з'iзду в Москвi в 1867 р.

, звертав на тi статтi бiльшу увагу в Росii й Австрii. Галицька «Правда» робила з них витяги. Тим часом я приступивсь близько до самих галицьких справ i нарештi завiв стосунки з самими галичанами.

Оглядаючи украiнський рух в Росii, я мусив узятись i за галицькi видання, з яких «Слово» досить акуратно доходило, до нашоi унiверситетськоi бiблiотеки. Емiграцiя Головацького, полемiка, котру вiн пiдняв з Кулiшем, i т. iн.