Австро-Руські спомини (1867-1877)

, не згоджувавсь на дуже вже гострий виступ украiнофiлiв проти полякiв, в чому деякi украiнофiли зближались навiть з росiйськими офiцiалами.

Ось резони, по котрим я державсь здалека вiд спецiально украiнофiльських студентських кружкiв, котрi в 1862 р. злились у велику громаду, душ в 250-300. Тим часом робота в воскресних школах, а потiм, як iх закрито урядом, то у «Временнiй педагогiчнiй школi» (про неi я розказав дещо в «Громадi», т. II, в статтi «Народнi школи на Украiнi») все бiльше затягала мене в одну з практично культурних справ, з котрих складаеться реальний бiк украiнства, – в справу нар[одноi] освiти, – i я почав, як мiг, пильно студiювати теорiю народного елементу в педагогiцi, нар[одну] мову, словеснiсть, iсторiю.

Тут менi багато помагав старший вiд мене на 10-15 лiт приятель мiй, теж полтавець, Судовщиков, вчитель по жiночих пансiонах, збирач нар[одних] пiсень, теж космополiт, котрого порядком лаяли нашi студенти-украiнофiли за те, що вiн смiявсь над непедагогiчним обходом тих украiнофiлiв з хлопцями, котрих вони вивезли з сiл, щоб вчити iх у Киевi (треба таки сказати, що рiдко кого з тих хлопцiв «доведено до ума»), i над навмисною некультурнiстю цих народовцiв, а також за те, що вiн не признавав Шевченка за готового вже великого поета, бо йому бракувало освiти й працi над своiми творами. Перепадало лайок за подiбнi ж ересi й менi, так що коли я показавсь в церквi, де стояла труна Шевченка, котору перевозили з Петербурга в Канiв, то навiть один товариш-украiнофiл, трошки п'яненький (цього грiха вживано як з некультурностi, так i для бiльшого народовства), крикнув на мене: «Ти чого сюди зайшов? Тут тобi не мiсце!»

Я, впрочiм, не вийшов з церкви, а пiшов за труною i навiть воодушевивсь сказати слово, коли побачив, що якась дама по дорозi положила на труну Тарасову терновий вiнець.

Забiгши вперед перед бастiон-браму на надднiпровiй дорозi, я змостив з цегли кафедру i з неi змiг говорити так, що мене люди чули (другi говорили з товпи, i iх майже нiчого не було чутно). Може, через те бiограф Шевченка д. Чалий, котрий проводив церемонiю, написав потiм: «Лучшие из надгробных речей, к сожалению, не сохранившиеся, были произнесены у крепостного форта на мосту студентами Стояновым, Антоновичем и Драгомановым». («Жизнь и произведения Т. Шевченка», стор. 192).

Не берусь судити, наскiлько мое слово над Шевченком варте похвали д. Чалого. А скажу тiлько, що мое слово було по полiтичним думкам найрадикальнiшим з усiх тодi сказаних.