Австро-Руські спомини (1867-1877)

, брехнi, котрi зо слiв галичан, партii Головацького, переходили в Росiю, що мовбито галицькi украiнофiли, чи народовцi, – запроданцi полякiв – все це примушувало мене до можливих студiй над галицькими справами, а далi до писання про них для росiян, котрi, не виключаючи i украiнофiлiв, майже абсолютно про них нiчого не знали. Скiльки пам'ятаю, перша стаття про Галичину, що я напечатав у Росii, була «Галицько-руський театр» в «С[анкт]-Петербургских ведомостях» 1867 р. Там я показав, якi iлюзii мають в Росii, а власне, противники украiнства, коли радо говорять про «русский» театр i лiтературу в Галичинi, бо той театр есть, власне, коли не цiлком украiнський, то спецiально австро-рутенський, i що, коли поляки (як то було сначала) пiднялись було проти того театру, то напались, власне, на украiнську лiтературу, котру б то «польська iнтрига» протегуе, по словам-московських централiстiв.

Подiбнi ж думки докладнiше розвив я в рядi статей «Письма с галицкой границы», напечатаних в тiй же газетi в другiй половинi 1867 р. Також намiтив я те, що потiм з бiльшим матерiалом розвив у статтях «Вестника Европы» 1873 р. «Русские в Галиции» i «Литературное движение в Галиции», – а власне, що в практичних справах народноi освiти i лiтератури нема майже нiякоi рiзницi мiж партiями панруською i украiнською в Галичинi, котрi обидвi стоять за народну мову (хоч поки обидвi не дуже ii знають, бо обидвi ще мало демократичнi), а що сваряться вони iз-за справ формальних (правопис) або далеких (яка мусить бути вища – всеруська або всеслов'янська лiтература?). У вiдносинах галицьких партiй до росiйськоi лiтератури я одмiчав такий факт, що «москвофiли» хоч i восхваляють ту «багату i розвиту лiтературу», а на дiлi зовсiм ii не знають i навiть не способнi ii оцiнити, бо по своiй лiтературнiй школi вони належать ще до передпушкiнськоi, коли не передкарамзiнськоi доби, – тодi як народовцi, хоч i брикаються проти Росii, а на дiлi дедалi все бiльше пiдпадають впливу новоi росiйськоi лiтератури, з котрою тiльки вони однi i знайомлять галицьку публiку. Висновок мiй був вп'ять такий, що й у Галичинi лiтературна справа, переставлена з грунту формально-нацiонального на грунт реально-культурний, при демократично-прогресивному напрямку тратить свiй гострий, подiляючий характер i прийма такий, при котрому всi щирi прихильники демосу й освiти можуть працювати досить згiдно.