Філософські етюди

Гляньте, ось тут, на щоцi, пiд оком, лежить легка пiвтiнь – у природi вона майже невловна, i ви навряд чи ii помiтите. От i уявiть собi, яких надлюдських зусиль довелося менi докласти, щоб передати цей ефект на полотнi! А ще, мiй дорогий Порбусе, уважно придивись до моеi картини, i ти краще зрозумiеш те, що я тобi колись казав про опуклостi та про контури. Подивись, як освiтленi груди, i ти збагнеш, як за допомогою кiлькох легких та кiлькох густо накладених мазкiв менi пощастило створити ефект справжнього свiтла, поеднавши його з лискучою бiлiстю ясних тонiв, i як, удавшись до протилежного засобу, тобто дрiбно розмелюючи фарбу та накладаючи ii якомога тоншим шаром, я згладив контури постатi, а за допомогою пiвтонiв, по сутi, стер рисунок i знищив будь-яку штучнiсть, надавши тiлу заокругленостi, яка iснуе в природi.

І кiнчиком пензля вiн показав на густий мазок свiтлоi фарби.

Порбус поплескав старого по плечу й обернувся до Пуссена.

– А ви знаете, що ми вважаемо його справдi великим художником? – сказав вiн.

– Вiн бiльше поет, нiж художник, – серйозно вiдповiв Пуссен.

– Ось тут i кiнчаеться наше земне мистецтво, – мовив Порбус, доторкнувшись до уявноi картини.

– І звiдси воно вже пiдноситься в небеса, – пiдхопив Пуссен.

– Скiльки пережитих насолод вiдбилося на цьому полотнi! – вигукнув Порбус.

Заглибившись у своi думки, старий не слухав художникiв – вiн усмiхався своiй уявнiй жiнцi.

– Але рано чи пiзно вiн помiтить, що на його полотнi нiчого нема! – вигукнув Пуссен.

– На моему полотнi нiчого нема? – спитав Френхофер, по черзi дивлячись то на двох художникiв, то на свою уявну картину.

– Що ви накоiли! – сказав Порбус Пуссеновi.

Старий чiпко схопив молодика за руку й закричав йому:

– Так ти нiчого не бачиш, хамло, бовдуре, нiкчемо, погань? Чого ж ти сюди прийшов? Мiй добрий Порбусе, – провадив вiн, обертаючись до свого учня, – невже й ви посмiетеся з мене? Вiдповiдайте щиро, адже я ваш друг.

Порбус мовчав, не зважуючись вiдповiсти; але на блiдому обличчi старого вiдбилася така нелюдська тривога, що Порбус показав на полотно й мовив:

– Самi дивiться!

Якусь мить Френхофер придивлявся до своеi картини й раптом схитнувся.

– Нiчого там нема! Нiчого! А я ж працював десять рокiв!

Вiн сiв i заплакав.