Філософські етюди

При своему розумi Френхофер чи збожеволiв? Володiла ним фантазiя митця чи думки, якi вiн висловив, походили вiд того непоясненного фанатизму, що виникае, коли людина довго виношуе в собi великий твiр? Чи е надiя про щось домовитися з чудiем, одержимим такою химерою?

Опанований всiма цими думками, Порбус сказав старому:

– Але ж питання стоiть так: жiнка за жiнку. Хiба Пуссен не погоджуеться дозволити вам подивитися на свою кохану?

– Яка там кохана, – вiдповiв Френхофер. – Рано чи пiзно вона його зрадить. А моя завжди буде менi вiрна.

– Ну, то не станемо бiльше про це говорити, – сказав Порбус. – Але ж, поки ви зустрiнете, хай навiть в Азii, жiнку не менш прекрасно й досконало збудовану, нiж та, про яку я вам кажу, ви можете померти, не завершивши своеi картини.

– О, моя картина завершена, – вiдповiв Френхофер. – Якби хтось мiг подивитися на неi, вiн побачив би живу жiнку, яка лежить на оксамитовому ложi пiд балдахiном. Бiля неi золота тринога, звiдки струмують дивнi пахощi. Ти мимоволi простяг би руку, щоб узятися за китицю шнура, який пiдтримуе запону, i тобi здалося б, що ти бачиш, як дихають груди Катрiн Леско, красунi куртизанки, котру прозвали Прекрасною Нуазезою.

– Що ж, iдьте в Азiю, – сказав Порбус, помiтивши в поглядi Френхофера якесь вагання.

І рушив до виходу.

Але саме в цю мить до Френхоферовоi оселi пiдiйшли Жiлетта й Нiколя Пуссен. Коли дiвчина вже збиралася увiйти, вона раптом випручала руку з художниковоi руки й вiдступила назад, нiби охоплена якимсь передчуттям.

– Ну чого, чого я сюди йду? – сказала вона з болем у голосi, втупивши в коханого пильний погляд.

– Жiлетто, я надав тобi право самiй вирiшувати й готовий пiдкоритися тобi в усьому. Ти – моя совiсть i моя слава. Повертайся додому, й, можливо, я буду щасливiший, нiж коли ти…

– Чи можу я розпоряджатися собою, коли ти так зi мною говориш? О нi, я тодi почуваю себе просто дитиною. Ходiмо, – сказала вона, мабуть, роблячи над собою величезне зусилля.

Вiдчинивши дверi, закоханi зiткнулися з Порбусом, i той, вражений красою Жiлетти, чиi очi блищали вiд слiз, схопив ii за руку, пiдвiв, тремтячу, до старого i сказав:

– Ось вона! Хiба вона не варта всiх шедеврiв свiту?

Френхофер здригнувся.