Через кладку

– Панно Маню! Ви гнiваетесь на мене? – спитав я спокiйно, мiж тим коли в менi, бог зна чому, почало варитись. – Може, тому, що я сказав, що колись погуляемо?

Мовчання.

Вона набрала повний рот порiчок i почала iх преспокiйно заiдати, мiж тим коли малий ii брат, обернувшись до мене, поглянув менi допитливо в очi.

Я перехиливсь до нього.

– Чи твоя оця сестричка, – спитав я його, – вiдповiдав тобi, як ти ii про що питаеш? Ти, здаеться, також мужчина, хоч поки що маленький ще герой.

– Вона менi заiвше вiдповiдае, – вiдповiв малий поважно i звернувся назад до свого заняття, зривати в малий кошичок гарнi червонi овочi.

– Це значить, що лиш я тоi ласки недоступний, – сказав я, випростовуючись. – Що ж, треба з тим фактом помиритись… – І, доторкаючись злегка капелюха, збиравсь я вiдходити.

– Пождiть, пане Олесь! – одiзвалася нараз дiвчина, неначе щось добре в нiй взяло верх над нею. – Я не хотiла вас обидити. А коли не вiдповiла вам на вашi слова, то це тому, що… – Тут вона, мов завагалась, урвала…

– Що вашоi мужеськоi ласки, як емансипантка, не потребую… – докiнчив я замiсть неi.

Вона спаленiла геть аж пiд темняве волосся.

– Цього я не казала, пане Олесь, – сказала, змiшана.

– Нi, то нi. Цього були б ви менi, може, й не сказали, – вiдповiв я, – але щось подiбне – безперечно. Вона не заперечувала.

– Бачите? – сказав я. – Як добре молодих емансипанток розумiю!

– Що хочете тим сказати? – спитала вона.

– Лиш те, панно Маню, що я вашу емансипацiю не беру поважно.

 – Здаеться, не мiг ii глибше влучити, як оцими словами.

Вона змiнилася. Зразу змовчала. Вiдтак, усмiхнувшись гiрким якимсь усмiхом, обiзвалася:

– Не знаю, як вам те, що впадае вам i другим на менi в очi, представляеться, i не задумую собi з цього виробляти суду. Одначе, коли вам моя, назвiм це просто, «емансипацiя» видаеться якоюсь простою химерою або, як деякi вважають, забавкою, то ви помиляетесь. Я поважно стремлю до того, щоб здобути собi власними силами якесь становисько в суспiльностi, i вiддаючи iй своi услуги, станути собi самiй цiллю.

Ось, бачте… – додала нараз i показала на малого брата. – Оце та ще одне таке, як оце… буде бiльше потребувати батьковоi помочi, як я. Нас, як знаете, е в хатi немало. Оце е наймолодше. А хто знае… – додала, – може, стану сама колись я йому найбiльше пiдпорою? Я не знаю, пане Олесь! – додала вона, i ii очi запалали нараз якимсь гарним шляхетним вогнем… – Я не знаю.