Через кладку

 – Хто б годен вам догодити! якi ви добрi, а якi страшнi й самолюбнi! Хто б свое щастя у вашi руки уклав! Однак я знаю, – Додав я вiдтак, – що найбiльше паде на вагу в оцiнцi цеi молодоi дiвчини, це все ж таки те, мамо, що вона без маетку.

Та дарма, мамо, в тiм дiвчина не винна. Так невинна, як i в тiм, що ось я зiрвав цi бiлi цвiти.

– То ти легковажиш моi слова, сину? – спитала i глянула на мене з жалiсливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем i не все хотiв пiддаватися ii приказам.

– Я не те, щоб легковажив, мамо, – сказав я спокiйно, – але просто ви уроiли собi щось, що навiть ще i в менi не сформулювалося. Анi разу я ще про жодну женячку не думав, а ви он куди вже зачислилися. Я навiть не сказав вам, чи люблю ii…

Вона всмiхнулася й махнула рукою.

– Такi справи починаються цвiтами, кiнчаються женячкою, – сказала. – А ти знаеш, сину, що стiльки всього мого щастя, що ти i твоя доля. Я несказанно тривожусь за тебе.

В тебе нема мого характеру, сину, – докинула тихше, неначе за ii словами крилося ще щось бiльше за те, що вже одверто заявила, – твердого, що… якби не вiн у мене, Богдане, ми б сьогоднi не були заможними, а цiлком убогими, незначними людьми. Багато перебула, боролась, напрацювалась я, сину, поки прийшло до того з нами, що е.

– Я знаю, мамо, – вiдповiв я. – Я знаю, а з тим запевняю вас, що нiколи не буду невдячний проти вас. Одначе…

– Одначе… женитись… будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання твоеi матерi? Правда? – настоювала на своiм.

– Як буду коли женитися, мамо, – вiдповiв я, усмiхаючись, – з Манею чи iншою, все одно, однаково буду для себе женитися, так як батько мiй, женячися, для себе женився. Бiльше не можу нинi сказати й прирiкати, бо нiчого й сам не знаю. А тепер не журiться бог зна якими видiннями з будучини, бо все те пусте, мамо. Здаеться, я лиш один у вас, мамо, – додав я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю ii неабияк.

– Один, синку мiй… один… – сказала вона i, приступивши до мене, притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши нi слова, притиснув ii руку так само до своiх уст. – Не дивуйся моiм словам, сину, – додала, нiби шукаючи помирення за своi слова. Менi серце само не дае супокою. Все щось вiщуе про тебе… i ту дiвчину; тому я так, сину, iнодi i вночi, як не можу вснути, боюсь i мучуся рiзними гадками про тебе.