Через кладку

І поки вона могла надуматися, що я маю на гадцi, я, не сказавши бiльше й слова, обняв ii мов справдiшню дитину за стан, обернувся з нею й поставив ii позад себе.

– Так, – сказав я, вiдiтхнувши повною груддю. – Тепер можете вертати далi. Сьогоднi, як менi здаеться, ми собi послiднiй раз у дорозi станули Бiльше цього не буде.

З тими словами доторкнувся я легко капелюха i, поглянувши в ii очi, що заблисли великими сльозами, обернувся й вiдiйшов далi. Коли доходив кiнця кладки, я оглянувся. Дiйшла вже до другого берега?

Нi! Саме доходила.

А тепер… ось i собi оглянулася. Я зняв капелюх… поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег i побiгла далi.

Гу! Яка дика, упряма! Така була вона.

В лiсi ходив я довго.

Нiколи досi не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося менi, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне ii ясна одiж з-помiж смерек. Нiжна, з гордим капризним елементом у душi, з надвишкою якоiсь сили, що мучилася сама, неначе в неустаннiй пошуканцi за вiдповiдною для себе акцiею, – а там i я станув на ii дорозi…

Що поборювала вона?

Мене? чи себе?

Чи я помилився?

О, гордий мужику ти, Богдане… Куди загнався!

* * *

(Пiзнiше).

Сьогоднi мав я з своею матiр'ю гострiшу дискусiю. Я збирався по довгiм часi на часок до Обринських, а що в нас цвiли саме тодi гарнi гвоздики, мiж тим один снiжно-бiлий, я зiрвав його, щоб понести його Манi. Зiрвавши два такi цвiти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути iх у тонкий папiр, коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кiмнату.

– Кому ти оце лагодиш, сину? – спитала й опинилася близько коло мене. Я потрохи змiшався тим несподiваним питанням. Однак лиш на хвилину. Вже в слiдуючiй я вiдповiв спокiйно:

– Я йду до Обринських i несу дiвчатам цвiти.

– Дiвчатам, Богдане? – спитала мати й тут же споважнiла. – Старша заручена, як сам знаеш, у неi може буде незабавки[18 - Незабавки – незабаром.] й весiлля: отже, iй цвiти вiд молодих людей приймати, здаеться, ледве чи випадае.

Я маму свою любив i шанував, як, може, рiдко який син, але саме в тiй хвилi, коли вона опинилася нараз коло мене, висока, з обличчям, що прибрало вираз (коли хотiла) холоду й розказу, я сам похолоднiв.

– Ну?.. Я поглянув, роздразнений на це запитання, на неi.