Через кладку

Воно мае в собi щось успокоююче, щось поетичне, добре. Нагадуе лагiдне обличчя матерiв, журливiсть i стараннiсть батькiв, якоюсь поезiею перетканий свiт i щось – безжурне. Так вiдчуваю бодай я старосвiтськiсть.

У мене й музика в хатi старосвiтська. А знаете яка? Не голосна, як, може, ви собi те уявляете, а спокiйна, така, що мов шовком розпливаеться по душi – i губиться мрiями.

Я сказав – я не жонатий. Становисько в мене гарне, але проте я не женився. Жiнки не мають розумiння супокою, розумiють iнакше супокiй, як ми, мужчини, – особливо тi, модернiстичним духом перейнятi.

Навiть згадка про них вже баламутить мене в гадках. Вже стае, напр., перед душею… вона, хоч нiби без претензiй. Але ось… вже бачу ii молодi очi (вони вже з уроди такi в неi) i ii бiлi руки, бачу, як гарно укладаеться ii сукня коло ii постатi… як вона ii збирае… а часом, як в суперечцi зi мною – уступае менi. Не словом – лиш мовчанням i поглядом, i те мене денервуе… зворушуе, ii консеквенцiя нечувана, до того вона «гербова».

Чи я старий? (Тридцять п'ять). Чорт знае. Про мене кажуть товаришi, що я ще цiкавий мужчина… що не одна сiмнадцятилiтня…

Нi. Не буду бiльш нинi писати. Накрутив собi свiй великий старосвiтський стiнний годинник, що менi ще по дiдовi владицi остався, i слухаю його нiжну музику, що настроюе мрiйно й вiдволiкае вiд усього голосного, болючого, негармонiйного, а думками лину туди, де було гарно, де не шарпало душу обов'язками всякого роду, а було повно молодечоi поезii i вiри там…

* * *

Дарма! – те, що звемо «будучнiстю», вилiзае, виростае проти моеi волi з моеi минувшостi… укладаеться приманчивими формами в будуче i глузуе з мене… ет!

* * *

Мое становисько вимагае стiльки працi й енергii, спожирае стiльки з мого ества, моiх лiпших нервiв i почувань, з мойого мозку, тупить тонкiсть, – що те, про що хочеться менi писати, мае бути для мене лiком, мае бути, як захована дорогоцiннiсть, що мае мене успокоювати i гарне минуле, себто мою молодiсть, пригадувати.

Хотiв би я, щоб воно вийшло просте, рiвне, правдиве, викiнчене, як рiзьбярська праця, а не як композицiя неспокiйних нервiв. Попробую. Так.

Мене змучило й невдоволило ще (з винятком поодиноких хвилин) мое дотеперiшне життя. Обдерло з усiх надiй, з усiх мрiй, скарбiв моiх. Те, що лишилося ще в менi, жадне лише спокою, гармонii i поезii. Чи повiрив би хто менi, що я, не такий вже молодий мужчина, тверезий в своiм заводi[2 - Завiд – професiя.