Через кладку

Коли б нагода, – обiзвалося нараз щось у менi, – щоб потрохи пiмститися, – i з тим враз я злобно усмiхнувся. – На разi студiюе фiзiономii «старих», – пригадались менi слова найстаршого ii брата. – Побачимо… побачимо, серце… коли наспiе вiдповiдь вiд твого вченого».

Вiдтак, не вагаючись уже доiвше анi на хвилину, я ступив смiлим i певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась. При тiм кинув оком вперед себе на молоду дiвчину.

Що вона там гадала?

«Очевидно, перечiкуе, аж я не перейду перший, щоб не стрiнутись упосерединi кладки», думав я.

Гадаете?

Де ж там.

Угледiвши мене бистрим оком, вона нараз нiби блискавкою рiшилася i, неначе заповiдаючи менi якусь боротьбу, пустилася й собi переходити кладку. Та я тим не змiшався. Неначе не бачачи ii ще зовсiм на кладцi, я йшов однаковим i певним кроком уперед. Вiдтак, уже десь поза серединою рiки, де, здавалось, була вона найглибша, я станув i поглянув на неi. Обое не могли ми йти, щоб не стрiнутися. Може, вона завернеться?

Але нi.

«Пожди, пташко, – подумав я, – нинi ти побачиш, куди веде упiр». І пiшов. За кiлька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз зi мною й вона станула. Я поглянув на неi. Була бiла, як снiг, очi мала спущенi, брови зморщенi, а уста були затисненi.

Я, споважнiвши чомусь, зрозумiв ii нараз, i менi стало жаль молодоi дiвчини, що так наслiпо, майже дитинячо, пiддавалася якомусь, як менi здавалося, штучно виплеканому почуттю опору або, може, на ii думку, ненавистi до моеi особи…

Як казав я – я станув.

– Добрий день вам, панно Маню! – обiзвався я з уданим супокоем i подав iй руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тiй же хвилi набрали виразу гордоi вiдпорностi, – i «Добрий день»… бовтнула стисненим голосом, i знов приступила крок ближче проти мене, так що ми вже близько станули проти себе, i я виразно мiг бачити, як у неi з внутрiшнього зворушення дрижала на нiжних грудях ясна легенька блузка.

– А тепер що буде? – спитав я, усмiхаючися. – Перейдете коло мене? Чи я коло вас? Не бачите, який я великий, i мiсця для нас обох нема? А тут рiка глибока, панно Маню! – додав я остерiгаюче. – Впавши, можна навiть i утонути!

– Бажаете, щоб я назад вернулася? – обiзвалася дiвчина врештi, i ii уста задрижали, наче до плачу, мiж тим коли я сам сильно споважнiв.

– Так воно виходить, – вiдповiв я.