Через кладку

Нехай що вiн тепер такий; нехай що вiя iнодi i мрiйний, мов поет; а колись вiн зовсiм змiниться. Вiн один каже так. А я, сестра його, гадаю також так. Гадаю навiть бiльше ще. Кажу, що вiн людина зарозумiла, любить на все, хоч нiби незамiтно, п'ятно свого я класти, стоiть пiд впливом старосвiтських пересудiв, приклонник «добрих форм», всього, що уходить, а що не уходить, а що вже найгiрше мене зражае, – це те, що вiн мов на вiчнiм контролi над собою, щоб, не дай боже, жодна дiвчина не уроiла собi, буцiмто вiн нею займаеться.

Фу! Така зарозумiлiсть! Щоправда (цього я йому не вiдмовляю), вiн з поверховностi дуже гарний, високий (я, напр., йому лиш до рамен сягаю), дуже поважний, елегантний, а як стоiть на залi по вечiрках i приглядаеться крiзь пенсне дамам, чи шукае котру мiж ними… чоловiковi аж мороз iде тiлом. Але менi… не йде. Я його не боюся. Бiльше його великоi строгоi мами боюся, що над ним дрижить, а для мене (сама не знаю, чому) – страшна. Але його?.. ого!.. Прошу о вiдповiдь».

* * *

По прочитанню, я всмiхнувся насилу.

– Цiкава дiвчинаi – сказав. – Ось який з неi критик! Хто б був того по нiй сподiвався?

– Це все дитинство, – сказав молодий чоловiк, iгноруючи дiлком послiдню сторону листа. – Але скажiть самi, чи можна пускати таку дитину, бо такою вона в моiх очах ще i е, в життя на самостiйнiсть?

– Нiколи, – вiдповiв я твердо, аж сам свого голосу злякався.

– Я знав, що й ви будете тоi думки, – сказав вiн. – Одначе що сказав би, на вашу гадку, старий професор на оце письмо? – спитав вiн далi.

– Скiльки я його знаю, – вiдповiв я, – вiн реагував би на нього, бо воно надто цiкаве й зраджуе цiлковито чисту Душу.

– І я тоi думки. І хоч би я цього письма нiколи не вислав, я все ж таки хотiв з вами про цю справу поговорити. Старша сестра зайнята своiм нареченим i вiном, родичi й прочi в хатi про це не знають; а вона з таким довiр'ям вложила це письмо цими днями в моi руки з просьбою, щоб я його до нього вислав, мимо того, що я iй рiшуче заявив, що цей крок з ii сторони майже ненормальний, що треба менi iй конче щось сказати.

Вона вiд свого постановлення не вiдступае.

Я поглянув понуро на нього.

– Чей же ви не сiмнадцятилiтня Маня, щоб взагалi й думки до такого поступування допустити, поминувши таку божевiльну iдею взагалi зреалiзувати, – вiдповiв я строго.

– Хiба ж я за те? – спалахнув вiн. – Я лиш у колiзii[16 - Колiзiя – суперечне, тяжке становище.