На полі смиренному

– Я вже тобi казав, – Святоша говорив хрипко, слова ледве виривалися разом з парою крiзь стисненi вуста, – не вiддавай менi почестей.

– Не пiд силу це менi, – сказав пришелець. – Я надто зобов'язаний тобi, князю!

Святоша сiв на колодку, кивнув сiдати й пришельцевi.

– Я бачу, Петре, що ти вiрний приятель, – сказав так само хрипко. – Чи, може, тебе до мене послано?

Петро похитав головою.

– Я покинув уже все те: жiнку й дiтей, дiм i владу, братiв i друзiв, рабiв i села. Вже нiчого не в'яже мене з тим свiтом, бо все оманливе в ньому.

Все земне тече й минае, i тiльки майбутнi блага неперехiднi. Царство небесне, яке бог приготував тим, що люблять його, безконечне.

Петро сумно похитував головою.

– Але бог заповiдав i любов, – сказав вiн, дивлячись собi пiд ноги. – Там, у свiтi, залишилося багато таких, що любили тебе, князю, i потребували любовi твоеi. Вiдштовхуючи ту любов, чи наближаешся ти до бога?

– Вiдштовхую любов марнотну заради любовi вiчноi, – так само хрипко говорив Святоша, i з рота його клубилася сiра пара.

 – Зрештою, – вiн хрумкнув зубами, – у свiтi не тiльки любов марнотну я залишив, залишив я там ще бiльше ненавистi: не можна тримати владу без насилля. Не годен я вже того…

Вiн звiв голову, обличчя його було залите яскравим бiлим свiтлом i вiд того здавалося маскою.

– Менi виповiла свiй бiль жiнка твоя, – сказав Петро. – Вона приiздила сюди i хотiла з тобою побачитися, але ти сховався тодi, князю!

– Бо не було чого ятрити давнi рани. Жiнки швидко забувають свiй бiль, i не печися з-за того.

Бiльше вона не шукатиме зустрiчi зi мною.

– Менi виповiли свiй бiль дiти твоi. Вони плачуть i тужать за тобою.

– У дiтей коротка пам'ять. Скажи, що батько iхнiй помер.

– Ти залишив плач неутiшний братам своiм…

Святоша iржаво засмiявся:

– Брати таемно радiють на вiдступництво мое. iм залишилася моя волость.

– Так само й бояри твоi, котрi служили тобi i гадали, що через тебе стануть великi i славнi, зараз, позбавленi твоеi любовi, нарiкають на тебе.

– Бояри знайдуть утiху в службi iншому князевi.

– Тодi не знайду ii я, – сказав Петро i змахнув собi з ока сльозину. – Той, що виростав разом iз тобою i кого ти врятував вiд смертi. Той, з ким завжди ти роздiляв думки своi i хто умiв тебе слухати.

– Тепер менi нема про що говорити, – звiвся з колодки Святоша. – Єдина розмова моя – молитва, а окрiм того, не маю я нi до чого слiв. Ще я хочу смиренно служити братii своiй хоч би й рубанням дров.