Панна квітів

– Розкажи менi казку, – попросила сонно дiвчинка пiсля того, як кiлька разiв вона отак потяглася, – бо щось той дядько Сон бариться.

Тато присунув стiльця до лiжка.

– Розкажу тобi про стола, повного ласощiв, – сказав вiн.

2

– Жив-був на свiтi хлопчик. Звали його… хто його й знае, як його звали.

– Хай його звуть, як i тебе, – сказала дiвчинка.

– Добре, хай його так i звуть. Так от, був це такий собi звичайний хлопчик. Але не по-звичайному любив вiн поласувати…

То був iнший час, як тепер.

Тодi про ласощi дiти тiльки й мрiяли. Якось вiн лiг спати й подумав:

«От якби менi приснився Золотий Стiл. На ньому повно ласощiв, i то таких, про якi тiльки в книжках пишуть».

Лежить вiн, i йому здаеться, що крiзь темне вiкно безшумно вплив до нього темно-синiй, майже невидимий птах. Хтозна i як, але опинився вiн на спинi в того птаха i полетiв. А потiм десь i птах подiвся, а вiн уже й сам стрибае з гори на гору. Стане на верхiвцi, а тодi як стрибне! За мить уже й на iншiй горi опиняеться.

Отак вiн i йшов, отой хлопчик. Розженеться, розженеться i ф-ю-ю-iть! – полетiв! А тодi знову: ф-ю-ю-iть! І знову – на iншiй горi. Лiтав отак кiлометровими кроками, а з неба дивився на нього Мiсяць. Коло нього сидiла Зiронька i дивилася й собi.

– Гей, Мiсяцю, – гукнув iм хлопець, – i ти, Зiронько, скажiть менi, чи туди я йду?

– Туди, – всмiхнулася Зiронька, – тiльки не поспiшай так, бо перескочиш через поле.

– Поле? – перепитав хлопчик, – Яке ж це поле?

– Поле iз Золотим Столом.

І тiльки вона це сказала, як вiн i справдi побачив Поле. Воно свiтилося пiд мiсячним промiнням, наче срiбне. Дивне сяйво огортало його, а якраз посерединi стояв Золотий Стiл. Коло нього спинилася прегарна дiвчинка в бiлому платтячку. Вона теж була срiбна i свiтилася.

«Оце так диво, – подумав хлопчик, – оце так красуня!»

– Хто ти, красуне? – спитав вiн, – Я тебе нiколи не зустрiчав…

– Ну як же? – засмiялася дiвчинка, – Ану зирни на небо!

Хлопчик зирнув на небо – i справдi: свiтився Мiсяць, всмiхався Мiсяць, а коло нього, гей, ви, певне, здогадалися, коло нього таки не було Зiрочки.

– Це ти спустилася до мене? – захоплено спитав хлопчик, – Це ти принесла той Стiл?

Дiвчинка засмiялася знову. Вона смiялася так, начебто дзвонили золотi дзвiнки.

– Я завжди приходжу до вас, дiтей, котрi люблять ласощi й не мають iх, – сказала вона, – От я й прийшла до тебе. Іди сюди.