Панна квітів

– Дивнi речi кажеш, – мовило Лiто, – Хiба можу я взяти царство з рук Бiлокосоi, а не з твоiх?

– Не знаю, – прошепотiла Зеленокоса, – Уже зiв'ядае моя сила, вже я немощiю й хилюся, а повiки важкi менi поробилися. Одежа моя зносилася, а тiльки одну сукню й однi черевички можу я в роцi мати. В сестри ж нашоi скам'янiло серце, i не бачить вона та й знати не хоче моеi печалi…

– Ходiмо зi мною, сестро, – сказала Синьокоса, – Буду просити в сестри, щоб звiльнила тобi мiсце. Посидиш хоч тиждень на тронi, i я змiню тебе, бо моя вже пора.

На те вклонилася чемненько Зеленокоса.

– Хай буде так, як ти сказала, – мовила любо, – Хай

живе свiт i ми в ньому! Царюй, моя сестро!

І вони пiшли по бiлiй стежцi, попереду Лiто ступало в яскравих шатах, i там, де проходило воно, зацвiтала земля.

Синьоока ще здалеку побачила трон i насуплену Зиму на ньому, побачила хлопцiв Холодних Вiтрiв, котрi i на ii прихiд задули в крижанi труби. Здригнулася вона мимовiльно.

– Гей ви! – прохрипiла Зима, – Чого прийшли? Чи ж

не знаете закону, що тiльки одна з вас може мене змiнювати? Що задумали супроти мене, лихоемицi?

– Лихо задумали, лихо задумали! – прокричав Чорний

Птах.

Подивилися сестри на ту iз Чорним Птахом на плечi i згукнули здивовано: ледве ii впiзнали. Коси Зими були бiлi й ранiше, але тепер iх сивина уже побила, а обличчя потьмянiло.

– Чого мовчите? – каркнула голосом Чорного Птаха Зима, – Це я у вас запитала, цариця свiтова, отож i вiдповiсти мусите незагайно!

– Доброго дня, люба сестро! Вже пора й менi панувати.

– Який тепер мiсяць? – запитала Зима.

– Кiнець травня, сестро!

– Хай та Зелена йде спати, а ти приходь наприкiнцi червня.

Тодi виступила з-за спини Лiта Весна й промовила смiливо:

– Але ж, сестро, озирнися навколо. Всю землю снiгом та кригою покрито, i не росте на нiй анi росточок.

– А менi що? – спитала Зима.

– А те, що землю i все живе зневажаеш. Ти нас, сестро, нiвечиш…

– Немае менi до того дiла, – сказала Зима, – Я царюю, а бiльше що треба знати?

– Ти й себе нiвечиш, сестро! – крикнула розпачливо Зеленокоса i, вихопивши дзеркальце, раптом простягла його Бiлокосiй, – На, глянь, що з тобою зробилося!

Але в цей момент зiрвався з плеча Бiлокосоi Чорний Птах i впав на ту простягнуту з люстерком руку, вихопив блискуче скло i брязнув ним об лiд.