У череві апокаліптичного звіра

–  Нi! – мовив зимно. – Все це, ченче, твоi дурнi й нiкому не потрiбнi вигадки. Байки все це, отче!

–  Байки? – вигукнув з розпачем Хома.

–  Таки байки, – холодно вiдповiв князь. – Бо насправдi нiчого того нема. Є тiльки моя воля i моя сила. І не я улягатиму твоему мiсту, а воно менi…

–  То будь же ти проклятий! – крикнув люто Хома, i його обличчя стало чорне, страшне, а очi блиснули криваво, як в упиря. – Не дiждеш ти на Киiвському столi княжити!..

Князь Скиригайло прокинувся. Прокинувся й вiдчув, що йому щемить у грудях; вiн з присвистом удихнув повiтря i захлинувся чи вiд страху, чи вiд лихого сновидного навадження, чи, може, й вiд зненавистi.

Плеснув у долонi, а коли на порозi з’явився покойовий, владно сказав:

–  Готуйте все до полювання. Пiсля снiданку виiжджаемо!

V

У цей час i прийшов до нього посланець од Хоми Ізуфова, митрополичого намiсника. Хома кликав його на снiдання.

–  Я на полювання зiбрався, – сказав Скиригайло.

–  Отець намiсник про те вiдае,– вклонився посланець.

 – Вiн хоче вказати вашiй милостi найпригiднiшi для полювання мiсця.

–  Гаразд, я заiду до нього перед полюванням, – мовив Скиригайло, подумавши, що це може стати початком його каяття: одарить принагiдно намiсника й попросить вибачити йому негречностi, якi допустив, бенкетуючи.

Слуги готували в князiвському дворi ловчi сiтi й iнше мисливське спорядження, змащували вози, якi мали iх везти, – у двiр уже стiкалися воеводи i воiни, якi мали йти разом iз князем.

Вiн же захопив капшука зi срiблом, скочив на коня i в супроводi десяти молодих воiнiв помчав у Софiю Киiвську.

Хома стояв на воротах, блiдий, нiби невиспаний, вiн схиливсь у поклонi, а князь зiскочив iз коня й пiдiйшов узяти благословення.

–  Зле чиниш, князю, – сказав Хома, коли вони йшли до митрополичих покоiв. – Ти вбив священного птаха, i кияни з цього вельми ураженi й стурбованi. Чи ж вiдав, що соколiв убивати не можна?

–  Вiдав, – сказав князь, – i вчинив це навмисне.

Кияни повиннi з того зрозумiти, що вони у владi могутнього князя.

–  Вони так i зрозумiли, – тихо сказав Хома. – І не тiльки могутнього, але й немилосердного.

Зайшли в покiй. Тут же було розставлено м’ясива й глечики з питним медом, хлiби й коржi з маком i всiляке iнше iство.

–  Незле живеш, отче, – засмiявся князь.

–  Великого гостя приймаю. iжа ця для тебе, для мене ж – вода й проскура.

–  Е, нi, отче, коли вже iсти й пити, то разом.