Три листки за вікном

– Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дурнiв, – вдарила мене по носi кiнчиком пальця зелена дiвчина. Вона встала й позiхнула потягуючись.

Я крутнув головою. Передi мною стояло червоне як жар лице корчмаря.

– А хто платитиме? – спитало воно.

Я витяг гаманця. Брязнув усiм, що в ньому було. Корчмар швидко змiтав монети в долоню, начебто злизував iх своiм червоним, як борода, язиком.

Хтось заспiвав. Похитувалися зеленi хвилi. Десь далеко хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотiв об долiвку i хекав, а до горла менi почала пiдступати нудота.

Регент подрiмував, клюючи носом. Менi було бридко. «Ось що значить бути п'яним, – подумав гiрко я. – Ось що значить приятелювати з зеленим змiем!»

Хтось затулив менi ззаду долонями очi, i я крутнувся. Зелена дiвчина стояла за спиною. Поклала пiдборiддя менi на плече, i я почув ii шепiт:

– Чи добре тобi зi мною, коханий? Чи добра була пiсня, що я ii спiвала?

– Нi, – сказав я. – Бо ти облудна.

– Отакоi! – засмiялася дiвчина. – А я так старалася. Може, заспiваеш менi ти?

Яскраво-червона голова знову вигулькнула передi мною.

– За себе ти заплатив. А за приятеля?

– Виклав усi грошi, якi мав, – сказав я мужньо i пiшов до виходу.

Але до дверей не дiйшов, хоч як вабило мене туди; там – сонце, яскравий день, спiвае червоний, як корчмар, пiвень, а тут – дим i поганi зеленi запахи. Корчмар схопив мене за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якiсь обличчя.

– Це що, грають вертеп? – спитав я. – Коли так, давайте!

– Дам! – сказав регент i вдарив мене в обличчя. – Бо ти повiвся, як свиня: повiв пригостити, а платити не хочеш!

Я впав i побачив, як до мене схиляеться червона корчмарева голова.

– Чого тобi? – спитав з тугою я.

– Грошi, – вiдказав корчмар.

– Подивiться там, у кишенi.

– Тi я вже забрав, – сказав корчмар. – Бiльше не маеш? Я ледве звiвся i вийшов надвiр. Полоскались у вiтрi бiлi сувоi полотна.

Не було видно, до чого прив'язанi, але затуляли свiт, а може, намагалися зловити сонце. «Це як у притчi про Розум, – згадав я. – Але нiчого не вийде! Ген, ви, що ловите, – крикнув я, – спiймаете самих себе!»

РОЗДІЛ XVIII,

у якому Турчиновський оповiдае про свою нову скруту й нове щастя

Пiсля того вiдвiдування шинку, любий читальнику, вiдчував я великий сором, бо вжиття трункiв, як я вже казав, противне моiй натурi.