Три листки за вікном

Всiм вiдомий цей символ, i я про те не розводитимуся. Хочеться менi збагнути iнше: чому так нещасливо й часто втрапляю у всiлякi злопригоди.

Менi сповiстили, що в Поповiй Горi живе старий характерник-козак. Вiн уже доживав вiку, але вельми мудрий i вiдае про все на свiтi. Я й подибав до того чолов'яги, тамуючи бiль у тiлi i вряди-годи зупиняючись, – доводилося менi братися пiд чималий горб.

Скоро побачив i хату, до якоi простував. Була вiддаллю поменшена, а стiни аж свiтилися, такi бiлi. Очерет на покрiвлi тiльки-но наслано, i вона свiтло жовтiла, а на порозi завмер так само бiлий, як хата, старий.

Побiч темнiв невеликий вишневий садок, а все обiйстя обнесено плетеним тином.

– Доброго вам дня, дiду, – сказав я. – Чи дозволите зайти?

Дiд дивився на мене зовсiм молодими очима, хоч сам такий ветхий – анi торкни! Але де вже збагнути цей темний люд – характерникiв: за мить може стати й молодим. Та передi мною сидiв сивий, як молоко, дiд, i я вклонився його ветхим лiтам.

– Заходь, хлопче, – озвався той нарештi. – Чи не ти це Ілля Турчиновський?

Не здивувався, що звав мене, зрештою, на те вiн i характерник, щоб усе знати. Став перед старим шанобливо.

– Сiдай, бо нелегко тобi стояти, – мовив дiд. Присiв бiля нього на ганок i вже й рота розтулив, щоб виповiсти, що мене сюди привело, коли ж спинив мене коротким рухом.

– Спершу вiддихайся, – сказав спроквола. – І на свiт божий подивися.

Ми сидiли й дивилися. Гайки й поля, яри й прибережнi кущi – все веселе й спокiйне, аж мимовiльно почав входити в мене мир.

Яскраво-синя рiчка перерiзала цей гарний зелений край, зрiльна крутячи ложем, – дрiмала, солодко простягнувшись. Дихало теплим пахом нагрiтого зiлля й землi, вiтерець подував iз долини, м'яко обвiюючи обличчя.

– До мене приходять люди за малим, – сказав раптом дiд, – той когось не любить, а той просить помiчного зiлля. Твоя ж хвороба не позверх лежить, а всерединi. Чи ти висповiдався, сину?

– Еге ж, сьогоднi, дiду, – мовив я, топлячи погляд у чудовому краевидi.

– Але й пiп менi сказав: сповiдь знiмае грiхи видимi, а я таких грiхiв не маю.

– Отож я й кажу: не по мале ти до мене прийшов, – сказав дiд. – Розкажи!

Оповiв йому про своi пригоди, i голос мiй тiк повiльно й сумовито. Дiд сидiв, загадково-мудро осмiхнений, i, здавалося, не слухав мене. Дивився туди, в долину, на застиглу рiчку, i в поглядi горiв вогонь.