Три листки за вікном

Нiколи анi опiсля, нi до того не бiгав я, читальнику, з таким спритом. Стрибала пiд ногами дорога, у вiчi било сонячне промiння, я летiв над землею, вряди-годи пiдштовхуваний ii м'яким, пружинистим тiлом. Лайдаки й кати моi спробували наздогнати мене, але були взутi в чоботи й одягненi в кунтушi, тож швидко вiдстали.

– Не тiкай! – кричали вони. – Поговорити треба. Зачекай, дурний вилупку!

Я не образився на «вилупка», бо що можна сподiватися вiд таких нечестивцiв, – гукнув здаля й собi:

– Ану не пiдходьте, лайдаки, розбiйники, викрутнi й облудники!

Вони зупинилися сажнiв за двадцять.

– Ну чого тебе понесло? – примирливо сказав Семен. – Поговорити хочемо з тобою.

– Повернемо тобi грошi й одежу, – мовив Іван. – Пiдемо разом до Могилева. Ми передумали тебе грабувати…

Я був легковiрний тодi, як овечка. Не мiг на зло злом вiдповiдати – сльоза впала менi на щоку. Здалося, осiнила цих гультiпак мудрiсть та благодать, вони щиросердно каються. А хто перед таким не зронить доброданоi сльози, люб'язний читальнику? Хто з людей не чулий до свiтла й добра? Навiть такi безмилосерднi розбiйники, i тi просвiтилися й захотiли покаятися.

– Гаразд, – сказав я iз сльозами на очах. – Пiдемо разом до Могилева.

Вони били мене руками й ногами. Я схопився за голову i впав у куряву, закликаючи на помiч небо, але цього разу дано було випити келих лиха до дна. Тяжке то пиття, я здригався на кожен безмилосердний удар, зойкав та стогнав. Витерпiв отi незаслуженi муки i, коли гультiпаки й катюги перестали мене молотити, ледве звiвся на ноги.

– Вдягайся! – кинули вони менi одежу. Повернули й книжки, та коли я упiмнув оддати грошi й чоботи, розреготалися.

– Пiдеш з нами, – сказав Семен, – а при нас i язика триматимеш лiпше.

– Незле вигадано, – додав самовдоволено Іван.

– І не здумай тiкати, – мовив Семен i похитав перед моiм носом величезним кулачиськом.

Але я не збирався тiкати. Пообiцяли-бо не чiпати мене, i я повiрив – десь пiзнiше вiд них утечу. Тому, хоч як тяжко болiла менi душа, пiшов iз ними далi. За якийсь час вони й балачку мирну завели – скалозуби й реготуни. Потiшалися з моеi втечi i з того, як блискав я голим тiлом, а менi паленiли з сорому щоки. Не вiдповiв на iхнi жарти, бо не чув у серцi радостi. Ішов з ними, як ранiше, долаючи шлях, i менi в головi крутилися недобрi думки – про помсту думав.