Срібне молоко

– Не брехатиму, панове вряднi, – сказала цього разу дзвiнко Катерина, – не силою, але щось менi спричинив, бо не могла йому опиратися. Так мiркую, що зачарував мене – нiколи менi не подобався та й не залицявся.

Пан возний значуще перезирнулися iз паном писарем.

– Отже, хочете завести справу на очарування? – спитав пан возний. – Коли так, то чи вiдаеш за ним iншi випадки чарiвництва?

– Тiльки те, що складав кощунницькi пiсеньки та студнi вiршi, – втрутився Петро Сахнюк. – Але що вiн чарiвник, усi вiдають.

– З чого таке звiдали? – запитав возний. Тодi Петро знову озирнувся, нiби чогось остерiгаючись, i тихо сказав:

– Вiн, панове вряднi… як це сказати… ну, таке чинить, чого не втне нiхто.

– Що саме? – спитав пан возний.

– Вiн, панове вряднi… скажи ти, дочко, бо не ляга на вуста таке скаредне.

– Еге ж, – спокiйно обiзвалася Катерина. – Коли курить люльку, панове вряднi, то пускае дим вухами й очима.

У покоi зависла негнучка тиша, пан возний знову перезирнувся iз писарем.

– Достеменне це знаеш? – зчудовано згукнув пан возний.

– Та це, панове вряднi, всi знають, – твердо повiв Петро Сахнюк. – Можете попитати в наших людей.

– Гаразд, – мовив пан возний. – А чому, дiвко, не зголосила того ранiше, пiсля очарування?

– Боялася, – спокiйно сказала Катерина. – Бо ще б якi вроки навiв. Думала спершу, минеться, а воно й не ми-ну-ло-ся! – i вона знову заридала, розсипаючи щедрi сльози; очевидячки, та вода, якоi напилася, в нiй перебродила.

– А коли пiзнала, що не минулося, чому не зголосила? – запитав пан возний.

Але Катерина знову не могла говорити. Водила розтуленим ротом, стуляла його, однак слова не виходили, сльози ж щедро лились.

– Дай-но iй ще напитися, – наказав пан возний.

– Не треба! – мовив залiзно Петро Сахнюк. – Скажу я! Вона нам iз матiр'ю тодi вiдкрилися, але я сказав перечекати.

– Чому?

– Бачите, панове вряднi, таки боялися, – сказав Петро. – Бо, може, вiн i справдi нечистий, тодi б, сказати, як самi знаете, мало б народитися чорт зна що: iз хвостом, шерстиною та рогами, тямите?

– А коли б таке народилося?

Обличчя Петра Сахнюка ствердiло, понуро блимнув i не сказав, а вiдбив чи вiдрiзав:

– Тодi б узялися за того обiясника громадою.

– Тепер не боiтеся? – спитав возний.

– Сказати по правдi, боiмося, – повiв Петро. – Але дитина народилася людська, а не чортяча.