Срібне молоко

Отож прошу зробити в тому, панове вряднi, дiзнання i взяти того невшетечника й облудника до секвестру, бо вчинив нам неприлюдне зганьблення, яке вже сталося прилюдне, а ще прошу записати те до мiських книг, щоб розпутництво не залишилося без оголошення й покарання.

– А чи признаеться винуватець до вини? – спитав пан возний.

– Скажу пряму правду, панове вряднi, – тим-таки голосом повiв Петро Сахнюк, – що з ним мови я не мав, бо то таке ледащо, що до вини напевне не признаеться, та й не хотiв би я собi такого непутящого зятя.

– Якi знаеш за дяком непутящi справи iще? – спитав пан возний.

– Хiба цього мало? – вирячив очi Петро Сахнюк. – Звiв менi дитину!

– Крiм зведення дочки, чи маеш на нього iншi докази? – спитав пан возний.

На те Петро Сахнюк озирнувся, нiби боявся пiдслуху, та й прошепотiв десь так, як шипить магiстратська гуска, коли вранцi писарчук iде висмикнути з неi перо.

– А ще, панове вряднi, вiн складае кощунницькi i зв'ягомi пiсеньки та вiршi й навчае того неподобенства школярiв, якi тим непотребом жебрають собi хлiба.

– Гаразд, – сказав пан возний. – Тепер кажи ти, дiвко. Чи правду мовив твiй батько, що була облудно зведена й спокушена тим дяком?

– Григорiем Комарницьким, – додав Петро. – Бо дякiв у свiтi багато е.

На те слово Катерина Сахнюкiвна тяжко заридала, i сльози вiялом бризнули з ii очей, зводила й стуляла губи, але не могла видобутися на мову.

– Дайте iй води, – сказав, скривившись, пан возний.

Тодi бозна-звiдки взявся писарчук, тобто пiдписок, бо доти його не добачали анi Петро, анi його дочка, анi сам пан дяк Григорiй Комарницький, котрий стежив за тим печальним дiйством iз ганку троянiвськоi школи, – отак, нiби iз землi вигулькнув, кинувся до цебра, що стояв у кутку, зачерпнув горнятком i прискочив до Катерини. Дiвка води напилася, i це допомогло, бо лице перестало корчитися, а сльози литись, очевидно, треба було часу, щоб та вода перетворилась на сльози, а випите ранiше вже виплакала, отож личко ii налилося червiнцем, але не кривилося:

– Скажу так як е, панове вряднi, ще й можу поклястися на Святому Письмi, – мовила трохи приглушеним голосом, – що моеi вини в народженнi цього байстрючка нема, бо мене звiв i обезчестив отой обiясник, дяк Григорiй Комарницький.

– Узяв тебе силою? – спитав пан возний.

Личко Катерини запаленiло бiльше, а очi зблиснули iскрами, нiби хтось там кресав кремiнцем вогню.