Срібне молоко

Отак заледве встиг ускочити у двiр, бахнув долонями об стiну клунi, вiдтак почув, як об ту стiну гримнули, нiби колодами вдарено, семеро чорних тiл, але стiни будувалися покiйним Антонишиним чоловiком на славу, отож пробити iх не змогли. Вiдтак люто затарабанили кулаками. Але вiн лежав на веретi, як мишка, а може, як комар, i навiть дихати забувся. І все затихло, а вiн, дяк Григорiй Комарницький, ще раз згадав солодке видиво дiвочого тiла iз заголеною сорочкою i пiзнав таке задоволення, яке дорiвнювалося б щастю, коли б то було справжне щастя, а не видиво чий сон.

Усе це бачилося за звичайне й зрозумiле, думав дяк Григорiй Комарницький, але чому Катерина таки народила дитину, при тому якраз через дев'ять мiсяцiв пiсля того, як усе це йому примарилося? Нi, десять разiв мав рацiю його приятель Степан Щука, дяк iз села Птичого, коли застерiгав його не потикатися в село Троянiв, бо тут вiн карка зверне. Отож, здаеться, вiн того карка почав звертати, але цiлком не мала рацii Антониха, коли сказала, що в нього нема голови.

Ранок випав такий сонячний, що розбудив мертво сплячого дяка, а розбудив тому, що дверi клунi, в якiй спав, виявилися навстiж розчиненi й знадвору вливалися потоки свiтла. Григорiй повiльно встав i, ще похитуючись зi сну, подибав до вийстя, а коли станув у прочiлi, то уздрiв бiля Антонишиного двору два вози: на першому сидiв iз вiжками в руках Петро Сахнюк, а в соломi, як квочка, вимостилася його жiнка Явдоха, побiч якоi притулилася, як гриб до гриба, й дочка iхня Катерина iз дитям на руках; а на другому возi недоладно порозсiдалися семеро братiв Сахнюкiв у темних сорочках, штанях i шапках.

– Випий, пане дяче, молочка, та й поiдемо, щоб не гаяти часу.

Григорiй полупав очима на те видиво, але молоко взяв i покiрно його випив.

– Сiдай до братiв, – буркнув, не повертаючись до нього, Петро Сахнюк.

– А були свiдки? – по-дурному спитав дяк.

– Аякже, – незворушно вiдповiв Петро. – Ти ж, обiяснику, до мене заходив, випив чарку i моiм хлiбом закусив – i це так менi вiддячив? Чи, може, скажеш, так не було?

– Було, – згодився Григорiй Комарницький та й пiшов до воза. Антониха при цьому навiщось турботливо пiдтримувала його пiд лiктя: чи стерегла, чи пiдбадьорювала. Сама ж сiла на Петрову пiдводу й церемонно пiдтисла губи.